Бреусівська сільська рада: залишився один ветеран

Михайло Баланда

Дитинство Михайла Несторовича Баланди з Новоселівки було тяж­ким. Він пам’ятає, яку 1932-1933 РР- ходили буксири і забирали усе до крупини, до зернини. А батька Нестора Прокоповича, який був головою Улинівської сільради, та його брата Андрія Прокоповича заарештували і засудили за «незгоду з лінією партії на селі». Що з ними заподіяли за «політику» — невідомо й сьогодні. По тій же справі проходили ще й брати Худенки. Їх розстріляли…
Коли забрали батька, сутужно стало родині, але виручила корівка, яка розтелилася влітку. Берегли її, тримали під замком від людського ока, а годували очеретом з даху хліва. Там і мо­лока було, як кіт наплакав, та вижила корівонь­ка, вижила і їхня сім’я. А ось сусіди Мирні май­же всі вимерли. Лишився лише Ванько, якого Мишкова мама забрала в свою родину. Виходили хлопчика гуртом, а під Кривим Рогом у 1943 році він загинув.
Підлітком Михайло Баланда переживав фашистську окупацію. Допо­магав матері доглядати молодших братів і сестер, порався зі старшими по господарству. А після визволення рідного краю юнака призвали до війська. У 1944 році його направили до м. Горького (Нижній Новгород) у 225-й зенітно-артилерійський полк протиповітряної оборони, який готувався до бойових дій. І вже на початку 1945-го окрему групу артилеристів-зенітників полку, зокрема і його самого, ешелоном відправи­ли в район Мурманська, щоби ті прикривали крупний північний порт від можливих нальотів німецької авіації з боку Скандинавії. Іноді до­водилося супроводжувати на спеціальних плавзасобах ППО транзитні транспорти.
Звістку про завершення війни Баланда зустрів у портовому Мурманську. Дуже вже хотілося хоча б на кілька днів навідатись додому. Але ще дале­ко було йому до вимріяної зустрічі з рідними. У середині травня 1945 року Михайла направили на Далекий Схід, адже Друга Світова війна ще тривала.
…Їхній ешелон прибув до Чити 4 червня. На пероні військових зустрічав генерал-майор Плужников. Його звернення до прибулих солдатів та офі­церів було лаконічним і надто зрозумілим:
«Попереду на вас чекають нові випробування у складі 1-го Забайкаль­ського фронту. Хоча війна і закінчилася — війна триває…».
Зенітно-артилерійська батарея Баланди за кілька десятків кілометрів від кордону забезпечувала безпеку військових формувань, які щойно при­бували, охороняла залізничні станції, мости від нальотів японської авіації.
Смерть підстерігала зенітників щомиті. Та вони з честю виконували поставлені командуванням завдання.
2 вересня 1945 року Японія капітулювала. І знову Михайло не отримав шансу побачити рідних, завадила, як здавалося, «батькова провина». Іще довгих шість років, уже в мирний час, продовжував він строкову службу у Примор’ї, у військах берегової охорони.
Демобілізувався солдат лише наприкінці 1951 року. Повернувся додо­му. Одружився. А там і дітки пішли — Віктор та Надійка. Працював фура­жиром, різноробом у колгоспі «Ленінський шлях» аж до виходу на пенсію. За ці роки повністю втратив слух, тому користується слуховим апаратом. У 2000 році провів в останню путь дружину. Та на самоті не лишився.
Частенько з Полтави навідуються син та дочка. Радий завжди онукам та правнукам, які приїжджають до дідуся провідати і погостювати. А ще навідуються школярі… Однак ветерану боляче усвідомлювати, що з фрон­тових побратимів на території Бреусівської сільської ради залишився він один, бо роки та пережите беруть своє.

Використана література: Григорій Сердюк
«Величний подвиг Козельщинського краю», стор. 39-40
Фото Віталія ПАВЛЮКА

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *