Про це не писали в газетах

Ветеранів нам роздавали по територіальному признаку: хто біля кого ближче живе — той про того і пише. У мене з одного боку жив дід Михайло, та він був трохи не в собі, казали, що десь на лісоповалі привалило деревом — і от. Чи воював, я не знала, а жінка його, тітка Валька, воювала, та тільки вона померла, ще коли я малою була. А ще розповідали, шо Михайло сидів чи шо. Наче то не просто лісоповал, а лагеря були. Ну, на цю тему ніхто і ніколи не розпатякував, а вже при дітях — то точно мовчали.
А з другого боку жила Нюрочка, все життя одна, в магазині торгувала, а тут, на моє щастя, прийняла Василя Яковича, у якого жінка померла, бо бурячний комбайн затягнув і відірвав їй руку. А Якович був фронтовик! У сільраді у списках значився! То його мені і наділили. Я зраділа — слів не має. А ну, чи ходити по весняному болоті по селу, чи ось, через межу — і у Нюрочки. Сідай, розпитуй, записуй, ще цукерками пригостять. І треба-то всього нічого: розповідь фронтовика про війну записати, красиво оформити на альбомному листку і здати вчительці.
Якович кілька разів відмовлявся: то ніколи, то забув, то «та не треба». А я ж комсомолка-піонерка- відмінниця, не звикла відступати! Ручка, зошит — і вперед!
— Шо розказувати? Воював, стріляли, отступали.
А тоді у плєн попав. Окружили нас німці.
— Ну, а далі?
— А тоді нас освободили.
— Ну, а потім — на Берлін?
— Та не так шоб зразу… Спочатку був лагєрь…
— Так Ви уже казали про німців.
— Та ні, то тут, уже у наших…
— А чого?
Якович смалив одну за другою цигарки, мовчав. Тітка Нюрка знаками показувала, що все, досить, іди, Любо, додому. 
Подякувала. Вийшла. Написала красиві слова, що, значить, захищав Вітчизну солдат, доклав усіх зусиль. Оформила все, як полагається. А питання лишилось: чого дядька Василя наші у полоні тримали? Мама пояснила: такі времена були, і не варто про це розпитувати. 
Ось так іще одна таємниця розкрилася: виявляється, в історії моєї соціалістичної батьківщини була не тільки голодовка у 33 і 47 роках, але і табори для своїх… І солдати з одного полону потрапляли в інший. Про це наприкінці 70-х не писали у газетах, не розказували у школах. Викинули, вимели з історії країни кілька сторінок; лишили красу, подвиг і звитягу. А дядька Василя залишили. Для мене.

Любов ФИЛЕНКО

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *