Відчекалася

А заміж вона так і не вийшла. Усе Юрчика ждала. Років п’ятнадцять. Він за цей час устиг тричі одружитися, дослужитися до високого чину у будівельній компанії й опуститися до вуличного п’яниці. А вона…

Вона працювала, їздила щосуботи до мами у село, а в період Юрчикового «міжсезоння» готувала зранку міцний чай та млинці. З солодким сиром і свіжою сметаною. Бо він так любив. 
А вона любила Юрчика. От як уперше побачила на випускному — він прийшов вітати свого племінника, так і не відпускало. Довго. Про те ніхто не знав. Навіть найближчі подруги. Бо не розповідала, не мала такої звички. 
А він — чи любив її, чи просто ласував. Як десерт. Вскорості після того випускного, у вересні якраз, розвівся з першою. І прийшов до неї. На роботу. Те, се, про що говорили — вже і не пам’ятає, а тільки дивилися один на одного, як причаровані. І увечері додому удвох пішли. До неї. Кілька місяців він приходив чи не кожного дня. Тобто вечора. Вдень вони ніде разом не з’являлись, бо він зразу їй сказав:
— Не будемо афішувати стосунки. Я ж тільки розвівся, ще подумають, що через тебе. Воно тобі нада?
Їй було однаково, хто і що скаже чи подумає. Але ж Юрчик попросив! То і не афішувала, і нікому не хвалилася, і мамі не розповідала. Купалася у щасті та любові, виціловувала, голубила, мазала зеленкою позбивані на будівництві пальці, смажила млинці. А тоді він раз не прийшов, удруге. І не зателефонувати, бо не тільки мобільних, а і звичайних телефонів було на селище один-два. І не зайти в гості, бо наймав кімнату у своєї тітки і просив, щоб не заходила. Ну, ще тоді просив, як кожної ночі у неї бував. І зустрітися випадково якось не виходило. Це ж як не треба, то стрічаєшся з людиною то в магазині, то в автобусі, то на дорозі. А як дуже хочеться, то зась! Через три тижні забіг на годину:
— Ой, вибач, роботи багато, та і на курси посилають. Приїду — зайду.
І пропав. На два місяці. А на Івана Купала знайома похвалилася, що у суботу до Зойки на весілля йде, та за Юрка Кудрю заміж виходить.
— Знаєш його?
—Знаю.
Земля не спинилась, сонце не впало, Дніпро не розмив греблі. Просто Юрчик женився. На іншій. А вона? Пофарбувала волосся.
— Зараз так модно! — сказала мамі.
Ну, не показувати ж їй сиве пасмо?!
Ходила на роботу, їздила до мами. І плечі розправлені, і голова піднята, і посмішка.
— А чого одна?
— Так не стріла ще свого єдиного.
За чотири роки він розвівся. І прийшов увечері до неї. Зранку насмажила млинців і збігала по сметану до сусідки. Знов не афішували. Майже рік. І не планували.
— Бо все складно, розумієш? Зойка требує аліменти, майно ще не поділили, а як узнає, що я вже у приймах, то нічого не віддасть!
— Так нам нічого і не потрібно!
— Еге, таке скажеш!
Якось, як і першого разу, не прийшов раз і вдруге. Потім заскочив на годинку, сказав, що на семінар їздив, а оце в регіон відправляють на місяць. Через півроку випадково підслухала, як його тітка хвалилася у магазині:
— А наш Юра жениться! Цього разу таку кралю відхватив! Донька начальника! І квартіру тесть подарив, і машину, і должность нову!
Волосся фарбувала раз на місяць. Вицокувала по асфальту шпильками. Плечі розправлені, голова піднята. Подруги повиходили заміж, у декого вже діти у школу пішли. А вона не те, щоб чекала на Юрчика, та якось не заміжилось. Їй сповнилося тридцять. Посиділи на роботі, прийшла додому пізно, а через півгодини Юрчик зайшов. Вранці смажила млинці, хоч і пів торту у холодильнику лишилось. Не розпитувала. Тепер він приходив рідше, може два-три рази на місяць. Лишався на ніч. Знов ні мамі, ні подругам. Та і як? Він жонатий, при должності! Тільки щось там не клеїлось у нього, бо приходив з коньяком, чого раніше не було. А тоді пропав. Надовго. А коли знов прийшов — вона не пустила далі порогу. Бо плечам уже важко.
Через два роки народила дівчинку: трапилася якось коротка любовна пригода. Для себе народила. І виховувала сама, і ростила, і раділа. Син Юрчика від третього шлюбу ходив у школу разом з її донькою. Зрідка бачилися, коли приїздив за хлопцем. Кивала головою, вітаючись. Донька у восьмий пішла, коли вона почула, що Юрчик знову розвівся, бо став безбожно пити, гуляти, то жінка і вигнала.
…Вона йшла з доньчиного випускного. Присіла на зупинці, ще мав бути автобус. І тут підійшов він. Розхристаний, брудний, з нестерпним запахом перегару.
— На мене чекаєш чи на автобус?
— На тебе вже відчекалась, — відповіла тихо, щоб ніхто і не почув. Бо не афішували стосунки.

Любов ФИЛЕНКО

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *