Панасівка — село, що в моїм серці назавжди

На жаль, наше життя не вічне, і коли відчуваєш, що літа на зиму повернули, «валом» напливають спогади. 76 років минуло з того часу, але з пам’яті не стерлися роки, прожиті в селі, де народила мене рідна ненька, — в селі Панасівці. Серце все пам’ятає, постійно кличе туди, де пройшло безтурботне дитинство, юність — найкращі, хоча короткі та нелегкі роки життя. А це моє звернення адресується тим, на жаль, небагатьом, хто хоч щось знає чи пам’ятає про нашу рідну Панасівку. Там я народився і виріс, змужнів і став на ноги. Та, на жаль, усе так швидко пройшло, закінчилося дитинство моє босоноге і юність скороминуща

Територія села починалася трьома хатами Шпутів понад дорогою, що прямує до Громової Могили (пам’ятка археології, місце стародавнього поховання скіфського часу і залишки «майдану» селітроварів епохи козацтва — ред.). А закінчується в балці, де зараз розвилка доріг на Пригарівку і Тристани, теж трьома хатами — Дяченків.
Усього в селі було 55 хат. Дві — вкриті залізом, три — очеретом, дві — черепицею, а решта — соломою.
За давніх часів мешканці села поділили його на кутки: «Ворочок» — де жили Старушки, «Турція» — південний берег ставка, де мешкали Панасенки; «Тихонівка» — центр села, де жили Тихоненки і Маньки; і «Тригубівка» — південний схід села, де жили Тригубенки.
У 1930-х роках почалося переселення людей із хуторів, і в Панасівці оселилися Лисівці, Кітляри, Білоуськи, Матвійці, Соломки та інші. У центрі села на пагорбі стояв вітряк, на «Турції» в одній із хат була невеличка олійниця, а в селі Тристанах працювала початкова школа, де навчалися у дві зміни: перший і третій класи — у першу, а другий і четвертий — разом у другу зміну.
Розкладу занять як такого не було. Уроки тривали до тих пір, доки всі учні не перекажуть домашні завдання та не буде розглянута наступна тема. Єдиною вчителькою (вона ж — і директор, і сторож, і прибиральниця) була Ліда Шишатська, вона й жила у другій половині шкільної хати.
Колгосп «Більшовик», створений із двох сіл — Панасівки і Тристанів, — був не з бідних, бо мав хороші землі, а головне — дружних, трудолюбивих, красивих людей, які вирощували на той час стопудові врожаї зерна. Працювати в селі й у полі починали й закінчували піснями.
Крім зернових, сіяли прядиво (коноплі). Солому прядива перебивали на жорницях, залишалося волокно (таке, як на виноградній лозі), з якого робили мотузки для прив’язі худоби та коней.
Село мало свою молотарку й паровик, за допомогою яких обмолочували урожай. Будувалися конюшні, корівники, приміщення для парового млина; купили автомобіль ГАЗ-АА («полуторку»), першим водієм якого був Афанасій Андрійович Старушко.
Раз на місяць у село привозили «німе кіно», показували його на білій стіні однієї з хат.
Так розвивалося і розширювалося село.
У Панасівці жило багато природжених майстрів на всі руки. Захарко Савченко виробляв дерев’яні ночви, миски, ложки, стільці, а ще був хорошим мисливцем. Антон Кітляр копав хороші колодязі. Онисько Тихоненко добротно укривав хати соломою та очеретом, а його хата була вкрита залізом. Дем’ян Тихоненко мав велику столярню, робив для колгоспу великі сани, змайстрував прилад для плетіння мотузок, крім того, мав велику пасіку. Іван Тихоненко — коваль, ветеринар (кастрував коней і биків) і мірошник, виготовляв ручні дерев’яні граблі, клепав сапи, був беззмінним учасником усіх урочистостей і застіль разом зі своєю «подругою» — гармошкою.
А які красиві та стрункі були в селі рукодільниці-дівчата з пишними косами! Марія Антонівна Лисівець, дівчата Старушко — Марія Филимонівна та Марія Андріївна,сестри Даша і Настя; сестри Шура і Катя Савченко, три Віри — Тихоненко, Свириденко й Карпенко. І Надя Манько! Було, зберуться в гаю біля ставка, всядуться на колоди та як заспівають! Їхні голоси було чутно аж у Пригарівці. А гонористі парубки: Гриша Лисівець, Степан Кітляр, хлопці Старушки — брати Федір і Пилип, Павло Филимонович, брати Афанасій і Михайло; Яким Манько, Борис і Яків Тихоненки вдягнуть сорочки-косоворотки, підпережуться шовковим поясом із бантом, картузи — набакир, позадирали носи і ходять навколо дівчат, сокорять, наче півні…
У 1941 році — війна, мобілізація. Усе сільське чоловіче населення, яке не було мобілізоване в армію, від 15 років і старші, підводами, волами повезли на риття окопів у село Келеберду біля Дніпра. Зими 1942-1943 років були сніжними, товщина снігового покриву досягала півтора метра, і поліцаї виганяли все населення чистити дорогу біля Громової Могили від Лозок до Андрійок. Морози доходили до 42 градусів. У Івана Панасенка хата була вкрита черепицею, а на горищі жили голуби, так більшість із них вимерзла.
У 1942-1943 роки, під час окупації,майже всю молодь села з 17 років і старших вивезли на каторгу до Німеччини. Багато молоді, щоб не їхати в Німеччину, пили всіляке зілля, щоби захворіти, — хворих не брали. Ті, хто побував у «німецькому раю», пам’ятають цю пісню:
«Жили мы в Нюрнберге и в Берлине,
Жили мы там, точно на малине,
Делили баланду — ведро на двадцать,
Булку хлеба — на двенадцать,
И друг другу часто морды били.
Эх, баланда ты, баланда,
Не забыть мне тебя никогда:
Без картофеля и соли,
Без гороха и фасоли,
Лишь мука да пресная вода.
А кругом — вышки, пулеметы
И с крестами самолеты…
Эх, зачем нас мама родила!»

1943 — Німеччина, потім 5 років — армія. Рязань, Карелія, Алтай, Кобеляки — всі вони настирливо, монотонно «відправляли у запас» мої думки про рідну Панасівку. Але остаточно вбити пам’ять про рідні місця, про дитинство та юність мою незабутню їм так і не вдалося.
Нинішня молодь часом докоряє нам, старшому поколінню,що ми, мовляв, не забезпечили щасливе майбутнє своїм онукам. Можливо, в цьому є частка правди, але, як бачите, не все залежало від нас, теперішніх людей похилого віку.

Дорогі мої земляки! Я постійно слідкую за життям рідного села. Я радий, що на вулицях Панасівки засвітилися ліхтарі; що панасівська новорічна ялинка визнана кращою у районі. Тож бажаю вам: будьте щасливими! Пам’ятайте про місця, де жили молодими, вродливими, про ставок, про стежки, що вели вас до рідної хати; про вітряк, що молов для вас пшеницю, про роки трудні повоєнні, про той голод, що довелося пережити, про сльози неньки, що котилися градом з очей і які вона не могла зупинити; про лелек, що гніздилися на Дем’яновій клуні; кування зозулі, що лунало у вербах; солов’їні трелі в гаю, різноголосе кумкання жаб у ставку… Про кохання згадайте свої підліткове, і хай ці спогади будуть найкращими. Не забудьте й ту мить, що змінила ваші плани та примусила кинути рідні місця.
Схиліть сиві голови ваші над могилами рідних, знайомих і пом’яніть тих бійців невідомих, які поклали життя своє за нас.
І гордіться званням — панасівчани!

Павло ТИХОНЕНКО,
с. Панасівка — м. Кобеляки

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *