Зліва направо: донька Альона, дружина Лариса, Дмитро Орел, донька Аня, зять Саша.

А сад росте і плодоносить!

Десь ось такої пори, навіть трішки раніше, про свій сад розказував і показував відомий у нашому районі і далеко за його межами Микола Миколайович Орел.
Уже п’ять років його немає серед нас, а сад росте і щедро плодоносить.
Справу батька продовжує його син — Дмитро. І сад доглядає, і на землі господарює. Звичайно, разом із козельщанами, які тут працюють

Як і домовлялися із Дмитром, я прийшов у сад на сьому ранку.
— Він зараз буде, — зустрів мене на вході моложавий хлопець, як виявилося — зять Дмитра Миколайовича. Мій тезка, теж Олександр. Він уже три роки тут працює.
Я попрохав нового мого знайомого провести коротеньку екскурсію по саду, адже з Тої пори — мого першого знайомства — минуло п’ять років.
— Як ото діда не стало, узимку я і прийшов сюди на роботу, — розповідає Саша.
— І що це у нас зліва? — запитую в екскурсовода-садівника Олександра. — Що це так дружно наливається соком?
— Це яблуко-груша. Дозріє і буде надзвичайно соковитим фруктом. Симеренки ось тут, груші, черешні й абрикоси є.
— А що із кущовими?
— Ліщина є надзвичайно корисні горішки і, до речі, вартісні. Фундук є, черешні не одного сорту. Чорнокірка, як завжди, на висоті. А ще є таке дерево, яке має особливу назву — Диво-вишня. Звичайно, сад спеціалізувався на яблунях. Серед ранніх — Чемпіон, Гала. Є пізньолітні, ранні осінні. Серед літніх найпоширеніший сорт Слава переможцям. Серед пізніх — Флоріна, Голден делішес, Рейн Дерс. Минулого року ці сорти добре заврожаїлися. У цьому році урожаї будуть значно скромніші.
— Багато що від погоди залежить, — продовжує мій екскурсовод, — буде багато вологи, тож на деревах будуть з’являтися чимало грибкових хвороб.
— Як боретесь із ними?
— Уже три обробки зробили. Але про це детальніше вам розповість Дмитро Миколайович. Він усе записує. Як тільки весною дерево починає оживати, так і починаємо його обробляти. Окремі сорти, той же Чемпіон, негоди переносить благополучно. А ось Гала, Симеренка — чутливіші до кліматичних умов.
Ідемо далі. Справа і зліва неподалік стовбурів дерев помітні різного діаметру труби — це налагоджений крапельний полив.
— У нашому господарстві є свердловина, 50 метрів углиб. А ось і синенька алича, а онде Чорнокірка. Вона від «шпанки» темніша, з неї виходить чудове варення.
Продовжуємо подорож, як ото у садівничому музеї.
— Скільки ж тут посаджено фруктових та кущових рядів?
— Так майже двадцять, точніше, дев’ятнадцять. І наповнені вони найрізноманітнішими деревами та плодоносними кущами. Дід, Микола Миколайович, та і ми уже тричі підсаджували нові саджанці. На жаль, лиха рука не раз висмикувала їх. Та наші прагнення садоводів-романтиків перемагають.

— Як же дати раду всьому урожаю?
— Є у нас холодильна установка. Нарвані яблука у ящиках виставляємо у приміщенні, де температура улітку і теплої осені тримається +4оС. Зібрані падалки переробляємо у натуральний сік. Закручуємо у банки і відразу їх реалізовуємо. Окрім соку, виготовляємо і сушник, який теж продаємо. Загалом роботи у саду вдосталь на цілий рік.
— А що ж ви робите глибокої осені і взимку?
— цікавлюся.
— Формуємо крони, обрізаємо гілки. Кожну п’ятирічну гілку треба відрізати, а поряд виросте нова. Біля старих дерев підсаджуємо нові саджанці, які вирощуємо самі або купуємо.
— Хто ще тут працює?
— Володимир Неборак, Микола Дуганець, Борис Кочубей, Лариса Потабрик, Надія Огир, ну і, звісно ж, допомагають члени родини.

А ось і господар — Дмитро Орел

Помічниці зі збирання урожаю Лариса Потабрик (зліва від Дмитра) і Надія Огир

На «скутері» він тихо, якось непомітно під’їхав. Собака, правда, обізвався. Дмитро щиро привітався до присутніх. У руках ніс кілька валізок. Там найдорожче — фотоальбоми, окремі портретні знімки. Запросив до імпровізованого столика, що розмістився під розкішною «симиренкою». З торбинки витягнув півторашку прохолодної мінеральної води. Налив кожному, хто тут був присутній. Дав деякі розпорядження. І вже потім ми зосередилися на розмові.
— Отже, звідки родом сім’я Орлів і як їх доля привела аж сюди, у Козельщину?
— З Горлівки я родом, із Донеччини, — почав свою сповідь Дмитро. — Зовсім недавно на моєму життєвому календарі засвітилося 55. Батько Микола Миколайович познайомився зі своєю майбутньою дружиною Галиною Олександрівною в аграрному інституті міста Харкова. Мама навчалася у медичному училищі. Там же, у Харкові, закінчили навчання. І доля розпорядилася так, що поїхали вони за державним направленням на Полтавщину, у Козельщину. А в дитячі садочки ходив я і в Харкові, і в Горлівці. Опікувалася мною бабуся по маминій лінії, Марія Онисимівна.

Маленький Діма

Козельщина зустріла Орлів у далекому 1967 році. А Дімі на той час було усього-навсього три роки. Мама працювала санітаркою санітарно-епідеміологічної станції, батько почав із агронома, потім — головного агронома, а невдовзі як здібному спеціалістові і доброму організаторові запропонували очолити районне управління сільського господарства.
Швидко летять роки у дитинстві. Ось і до першого класу повели батьки Діму. Це було 1971 року. Першою вчителькою була Людмила Борисівна Похила. А класним керівником у старших класах добре запам’яталася Ольга Тихонівна Ватюшенко.
— Окрім знань вони, перші педагоги, навчали нас доброти, порядності. Учитель фізкультури Микола Трохимович Сохань прищепив смак до спорту — я із задоволенням бігав, грав у футбол, волейбол, баскетбол. До речі, у сімдесят літ він готує у спортзалі ветеранів. Найчастіше узимку граємо, тренуємося до змагань з настільного тенісу. Подобалися мені і гуманітарні предмети, особливо історія, географія, література.

Прощавай, Козельщинська школо!

І ось у 1981 році прозвучав для Дмитра останній дзвоник. А що далі? Як і кожен батько, Микола Миколайович хотів, щоб син Дмитро зростав дисциплінованою, організованою людиною. Отож ще після восьмого класу батьки-Орли спорядили сина до Києва у Суворовське училище. Хто пам’ятає ті часи, конкурси в подібні училища були неймовірні — десятки претендентів на одне місце. Три екзамени наш юний земляк склав успішно, а на четвертому спіткнувся… Та мрія про військову кар’єру не полишає ані хлопця, ані батьків. Тепер життєва дорога повела Дмитра аж до Севастополя. Отож почалося навчання у місцевому вищому військово-морському інженерному училищі. Це було училище, де готували інженерів, атомщиків, підводників.

Таким Дмитро починає службу на морі

А далі — служба на ракетному кораблі «Грозный». Там і практику відбував, сім разів перетинав протоку Босфор. Не раз бував у портах зарубіжних країн, зокрема, Югославії, Сирії. Три роки на кораблі. Як свої п’ять пальців пізнав Чорне і Середземне моря. А за півроку до завершення, пройшовши Гібралтар і обігнавши всю Європу, прибув «Грозный» до Балтійського моря. Кожна військова служба не проста, а служба на кораблі — ще б пак! Не кожний відчував силу і жах морської хвилі висотою у дев’ять поверхів.

І хлібороб, і вільний селянин

Дмитро Орел, 2.08.2019 р.

Вельми цікавою і, треба сказати, руйнівною була друга половина вісімдесятих і дев’яностих років — «горбачовський» період — перебудова, завершення епохи керівної і спрямовуючої сили (компартії), історичні референдуми на створення незалежних суверенних держав. Як часто тоді говорили, «змішались в купу коні, люди». Перебудова зачіпала усіх — і старше покоління, і молоде. У гущу цих подій потрапив і Дмитро Орел. Він вступає навчатися до Полтавського педагогічного інституту, відділення історичного факультету. Після його закінчення півтора року працював учителем у одній зі шкіл свого району. Очолював відділ молоді комсомольської організації.
А коли припинили свою діяльність партійні та комсомольські органи, ініціативні люди почали створювати перші підприємницькі структури. Не осторонь цих процесів був і Дмитро. Разом із друзями заснував мале підприємство «Варіант». Усе доводилося робити: і телевізори ремонтувати, і будівельні шлакоблоки виготовляти.
На рівні Верховної Ради з’явилася законодавча база, яка дозволяла створювати приватні селянські фермерські господарства. У 1993 році Дмитро Орел створює своє ФГ «Хлібороб». Добився виділення 50 гектарів землі, а через півтора року, коли Орел-старший звільнився із посади начальника райсільгоспуправління, відповідні районні органи задовольнили і його заяву — виділили 17, 7 га землі. Батько-Орел створив своє селянське фермерське господарство і назву йому дав вельми інтригуючу — «Вільний селянин». І вільні селяни розпочали роботу: непросту, ненормовану, до того ж, ризиковану.
— Техніки у нас на той час було іще малувато, — згадує Дмитро, — старенький бортовий «УАЗик» та кілька культиваторів. Довелося натоптувати стежки до державного банку. Ризиковано, але брали у кредит кошти, а під заставу оформляли власний житловий будинок. Тоді ж які гроші були? Купони-мільйони! Багатьом тоді, як і нам, просто пощастило — інфляційні фінансові процеси просто вибухали. Через рік-два банківські кредити були повернуті.
Тут треба зауважити: манна небесна не падала. Дев’ять років довелося посилено працювати — і це щоб придбати найпотрібнішу техніку. Пізніше купили два трактори-«молдавани». А щоб їх освоїти, Дмитру довелося закінчити професійно-технічне училище (філіал у Козельщині). А у Кременцуці уже вивчав і теорію, і практику їзди на автомашинах. На отих невеликих тракторцях і починали з батьком підкорювати козельщинську цілину. Переснідавши раненько, сходилися до техніки, так би мовити, на наряд. Обговоривши земельний план на день, Орли вирушали у поля. Батько сидів за штурвалом свого трактора, а син — за своїм. А увечері, втомлені і запилені, поверталися додому. І так день у день.
— Що сіяли тоді? Жито, пшеницю, ячмінь. Соняшника — небагато, а до кукурудзи поки що руки не доходили. Якісь дружні тоді були землероби. У мене, приміром, є культиватор і я комусь оброблю землі, а він мені своєю сівалкою посіє. Я вантажною машиною перевезу комусь збіжжя, а він мені своїм комбайном обмолоте мої валки. Ось так і кооперувалися за принципом: я — тобі, а ти — мені.
Орли співпрацювали, приміром, з Георгієм Яременком та іншими фермерами. А ще ж і про складські приміщення треба було дбати. Щось добудовувати, щось доробляти. Ось так і відбувалося становлення сільських фермерських господарств.
Часто можна почути діалоги, де звучить таке запитання: «Ти був за кордоном?» і «Де?». «Не був, — чується у відповідь. — Але найближчим часом…» І продовжується далі розмова. І кінця їй не видно.
У лихих дев’яностих часто їздили на заробітки за кордон. У Дмитра Орла теж була така поїздка. Як він сам зауважує, їздив «на розвідку». Правда, не до Європи східної чи старої, як тоді говорили, а «до брата старшого», до Росії. Потрапив до Уралу. З чого починається пошук роботи? З ринку, з оголошень, з посередників. Маючи права і добрі навички у поводженні із транспортом, він почав забезпечувати продуктами торгівельну мережу.
Та українець не був би українцем, якби не шукав чогось кращого. «Нашого цвіту та по всьому світу» — отож швидко знайшовся і земляк Льоня. Він працював інспектором в одній із потужних аграрних структур — за кілька десятків кілометрів від обласного центру був великий свинотоварний комплекс на 2000 голів із завершальним переробним циклом. Відповідальну роботу запропонували і Дмитрові. Сказано було жорстко: «Не забезпечиш роботу техніки, на другий же день будеш звільнений!» А потім ще й додали: «За твоєю спиною у черзі десять бажаючих вишикувались на твоє місце!» Дмитро витримав. Не підвів. А кілька років у щирій розмові натякнув земляку-українцю: «Що то за солдат, що не хотів стати генералом?» «Розумію, розумію, — хитнув головою Льоня, — але ж потрібна вища освіта. І навчатися треба було у Москві». А це ніяк не входило у життєві плани Дмитра. І він через чотири роки повернувся додому, до пахучих пшеничних полів, розлогих степів, до саду, що наливається соковитими плодами і сонячними ягодами, до зірок, що займаються на благословенному козельщинському небосхилі.

Це було таємницею

Меморіальна дошка на приміщені заготівлі, переробки й зберігання продукції

Віднедавна Дмитрові Орлу почав часто приходити уві сні батько Микола Миколайович. У день святого Миколая снився, а ще — в отакі ось дні, коли сад плодоносить. «Пішли по саду, синку, — каже, злегка обійме за плечі. Та ще й додасть, — по нашому саду…» Ідуть вони по саду і про все-все згадують. Інколи батько затихає. Підійде до красуні-яблуні, легенько нахилить гілочку до очей, зануриться у яблучну духмяність і на хвильку замре…
І все пригадається сину Дмитру. Усе починалося із знань та із землі. Поїхав батько в Артемівськ, на свою малу батьківщину. Спочатку знайшли відомого талановитого садівника, який свого часу за досвідом їздив аж в Італію. Працював не один рік там, щоб і головою, і руками зрозуміти, що воно таке — сад! Не раз заходив до місцевого інституту садівництва. Потім уже козельщани-садівники натоптали стежку до місцевого плодорозсадника.
Син Дмитро порадив батькові починати із землі, а батько як спеціаліст-аграрник розробив бізнес-план. На кругленьку суму вийшов — 50 тисяч доларів. Банк почав вимагати гарантію, щоб на випадок чого міг повернути кредит. На жаль, у той час не вдалося знайти підстраховку. Й Орли пішли своїм шляхом. Що це був правильний шлях — засвідчує нинішній сад: гарний, плодоносний. І, треба сказати, оригінальний.
Потім дідусь Микола розпитує про внуків: «Як вони там, Дмитре?». І той із задоволенням розповідає, що старший син Антон — «айтішник», обслуговує мережу електронної техніки. Дочка Аня після закінчення факультету іноземних мов працює перекладачем в одній із фірм. Альона — кілька років тому вийшла заміж. Саша, що був моїм гідом на початку нашої зустрічі, це її чоловік. Зараз у них підростає маленька донечка Міланка. А Діана, найменша донька, готується до вступу в університет.
«А як із моїм заповітом?» — раптом запитав уві сні батько сина. Батько запитав, а син… прокинувся.
Дмитро сидів поряд зі мною, скрушно схиливши голову. Трохи з часом промовив, чи то до себе, чи до мене.
— А що я міг сказати йому? Батько волів, щоб поховали його ось тут, у саду, або ж у ліску, де дубки, липи, ясени, берізки. Ніхто про це не знав. Це було моєю таємницею. Я вчинив по-мирському, за православним звичаєм.
Цікавою людиною був батько Микола. Багато читав, мав велику бібліотеку. Особливо захоплювався серією книг під загальною назвою «Анастасія». Звідти, певно, й захопився ідеєю створити, окрім саду, ще й лісок. Яких тільки дерев у ньому немає! Навіть кедри молоденькі.
— А ти, Дмитре, як гадаєш: знайшов, нарешті, своє покликання?
Подумавши, відповів:
— Так, ось тут, на землі. Й ось там.
Він піднявся і вказав рукою у далечінь. Крізь зелене латаття яблуневого листя яскраво променіли золоті маківки Козельщинського собору. Показав правицею, а потім нею ж, знявши кашкета, перехрестився і сказав:
— Прости мене, грішного!

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ

Фото Юрія ОПЕРАЙЛА
та з сімейного архіву Дмитра ОРЛА

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *