Що там творилося — ніхто не бачив…

Ворота поставили високі, двометрові. З одного боку — сарай, з іншого — рясний вишник. Не видно, що там у дворі робиться. Тільки чутно. Іноді. Як не втерпе, та крикне: «А щоб твого батька чорти пеклом так тягали, як ти ту солому!» А то все пошепки, сичить крізь зуби, аби люди не чули, бо ще скажуть…
А вони й так казали: «З’їсть Галька Петра, не вмре своєю смертю чоловік. Розжує і виплюне!»
Галька красива була за молодости! Такі ті брови чорні, коси довгі, личико біленьке. Тільки ото губи рисочкою зіжме і вся краса — коту під хвіст. Бо все не так, не по її. Вітер — холодний, хліб — черствий, а як Митько Карнаух взяв Варьку Непийводячу, а не її, той поготів усе не таке стало.
Петра сама вибрала. Бо теля телям. Свекруха спробувала щось там відговорити сина, та куди! Як Галька чогось хоче — розійдись, море!
Три роки у баби Кіптячки жили, вона Гальці якась родичка. А свою хату будували. Колгосп слабенький був, це вже у вісімдесяті одну за другою хати зводив. А тоді все самі. Люди прийшли на толоку, глини намісили, стелю наклали. Васько Бабичячий вікна-двері поробив. Дах Петро сам шифером накривав, сусід, Только, помагав трохи. Через рік літню кухню поставили, паркан з ворітьми. І закрилися від людей. Зажили.
Гальку веселою рідко хто у селі бачив. Тільки на гулянці, як вип’є три-чотири чарки, та заграють музики, то вона — руки в боки, та як піде павою по колу! Ногами дріботить, дріботить, тоді й руками почне водити, і каблуками вистукувати. Мужики любили з нею танцювати. Петро — ні, не танцював ні разу, мо’ на свайбі, як молодим був. І все. Сидить, «Ватру» одну за одною смалить, на Гальку дивиться. Як та почне високо спідниці задирати — бере під руку і веде додому. Галька пручається, якими тільки словами його не обзива, а він, як колгосний віл, — упреться і тягне.
Після таких гулянок у Петра то шмат чуба вирваний, то всі руки у синцях. Він мовчить. І люди мовчать. Що там дома твориться — за високими ворітьми не видно. Галька ще тижнів два ні здрасті, ні досвідання нікому не скаже. На машину залазить — сопе, сапкою буряки гамселить — сопе, додому їхати — сопе.
Дочку вже заміж віддали, як попав Петро у лікарню, спину прихватило, ні сісти, ні встати. Галька раз-разом приїхала провідати, молока привезла і гарбуза печеного. Сусіди по палаті сміялися: «Півня пожаліла!» Петро мовчав. Ну, не скажеш же, що Галька зроду-звіку курку сама не рубала, і корови не доїла, і борщу не варила… Або він, або теща, дай бог їй здоров’я!
Померла Галька раптово, ще шістдесяти не було. Ніколи не хворіла, зуби — й ті свої були, а, бач, серце спинилося в момент. Петро відбув по ній сорок днів і переїхав у Козаче. Пристав у прийми до Ольки Мотрячої. У тої така благенька хатинка, зразу по війні батько стулив, з чого було, і ні воріт, ні вхідного погреба, ні літньої кухні… Можна ж було у Петровій жити, туди вже й газ підвели. А не стали.
У селі ніхто і слова на то не сказав. Наче так і треба. І хату не купили. Навіть приїжджі. Та що там казати! — дошки з воріт ніхто не вкрав, шибки не витяг! Заросло подвір’я молодим кленком та осикою. Як прокляте.

Любов ФИЛЕНКО

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *