Там, за «бугром»

Майже кожного дня у засобах масової інформації, по радіо і телебаченню можна почути статистичні дані про наших громадян-заробітчан у різних зарубіжних країнах. Мене, у першу чергу, цікавлять країни Східної та Старої Європи. Дехто стверджує, що нашого брата нині там, за «бугром», перебуває від 3 до 5 мільйонів. Прискіпливий спостерігач, враховуючи сезонних робітників, називає цифру до 10 мільйонів (а це, в основному, жінки та дівчата, задіяні на збиранні полуниці, малини та інших кущових ягід, ранніх та пізніх яблук, плодів овочевих плантацій). Отже, наших за кордоном — мільйони. Мене як журналіста давно цікавила ця тема: хто вони — ці трудові мігранти, чому і як зважилися на таке рішуче і, я б сказав, відчайдушне рішення.

І ось трапилася така нагода. Кілька днів тому мій давній товариш Олександр Шажко повернувся після робіт із країн Східної Європи. Він охоче і відверто згодився розповісти, чому прийняв рішення поїхати за «бугор».
Кілька слів про Олександра. Так-так, це той самий Саша, з яким ми років десь отак із п’ятнадцять тому їздили у селище Протопопівку на диво-озеро. Це в сусідній Кіровоградській області, десь аж під Знам’янкою. Обстежували водойму, купалися. Саша своїм дзеркальним фотоапаратом усе побачене фіксував. Пізніше цей кмітливий хлопець не раз послужив мені у ролі фотокореспондента. Особливо добре проявив себе у Полтаві.
З Олександром ми домовилися зустрітися за принципом: місце зустрічі змінити не можна. Зустрілися побіля автовокзалу на березі новоствореного ставка, але вже у Козельщині, та ще й у базарний день.
— Сашо, у тебе вже є перший досвід життя і праці за кордоном, чи то пак — за «бугром». Якщо хтось захоче поїхати туди — з чого треба починати?
— У першу чергу потрібен закордонний паспорт. Наш, внутрішній по Україні, зрозуміло, не підходить. Ще потрібно купити у банку страховку за своє життя. Я оформив цей документ у Ідея-банку, що розташований у районі ринку. Тут були особливості: якщо ти їдеш за безвізом, то страховку можна оформити за мінімалкою. А якщо поїздка на довше, то страхуватися треба за максимумом. Тут розцінки були такі — двісті і півтори тисячі гривень.
Є таке поняття, як «коридор». Якщо ви поїхали на три місяці, то треба вкластися в оці 90 днів разом із дорогою. Інакше можуть депортувати, ще й запроваджуються санкції — протягом наступних 5 років у жодну із країн Євросоюзу тобі не потрапити. Обов’язково треба мати із собою, якщо їхати у ту ж Польшу, 700 злотих — це майже 5 тисяч гривень.
— Із ким вирішив їхати, які речі брав із собою?
— Їхав зі своїм товаришем і сусідом Дмитром. Він уже двічі бував за кордоном. Отож, так би мовити, він був для мене за поводиря.
— А що брали із собою?

— Найнеобхідніше. Ми виїхали у першій декаді квітня. Отож, крім футболок, брали і теплі светри, куртки. Це в одній валізі, а в другій — звичайно, харчі. Їхали автобусом. І їхати треба було добу, тож брали із собою пиріжки і м’ясні вироби. Хоча треба знати й таке: м’ясні й молочні вироби у Польшу ввозити не можна, тож беріть стільки, скільки зможете з’їсти до перетину кордону, інакше усе це доведеться викинути. Ліміт є і на ввезення спиртного та цигарок.
Дісталися до міста Катодіце. Перетинали кордон. Наші перевіряють лише документи. А їхні прикордонники — паспорти, страховку і якщо поїздка за безвізою, то наявність необхідних коштів. Валізи просвічують на сканері. Перевіряють і спорожнілий автобус: а чи немає у ньому прихованих наркотиків чи інших заборонених товарів (на поміч зарубіжним митникам приходять навчені собаки).

Місто, до якого прибули земляки, мало розгалужену систему транспорту. Та на них на вокзалі чекали, як і домовилися, нові знайомі. Куди їхати, до кого — про все це знаходили інформацію в Інтернеті.
Отож Маріуш і Марта, подружжя із селища за сорок кілометрів від Німеччини, гостинно зустріли хлопців із України. Поселили їх у двоповерховому будинку, у якому облаштовані кухня із усім необхідним посудом, душові, санвузли й окремі кімнати з Інтернетом. Але спочатку господарі запросили новоприбулих до себе додому до столу. Усе було смачне, навіть польський борщ, який чомусь господарі їли без хліба, що для наших хлопців було дуже дивним.
А наступного дня мій тридцятирічний герой був уже у місцевій поліклініці. Це — обов’язкова вимога. Треба пройти медкомісію. Поляк-медик добре розмовляв російською. Отож спочатку познайомилися, розпитав про стан здоров’я, послухав грудну клітку, виміряв тиск, особливо перевіряв зір. Між іншим, поцікавився, що змусило залишити рідний край. На що мій земляк пояснив просто — немає роботи. А якщо є, то несистематична. А відтак — і зарплата неналежна, а то й відсутня.
Вже наступного дня українці рушили на роботу. Точніше, їх повезли на підприємство метало-пластикових виробів. Цехи компактні, чисті, наповнені верстатами, різними автоматичними агрегатами, на яких робітники виготовляли деталі, а потім і складали вироби. Олександру доручили обслуговувати шліфувальний агрегат. Спершу наставник-поляк пояснював, показував, як виконувати шліфувальні роботи.
— І скільки цих деталей треба було за зміну виготовити? — запитую у Саші.
— За зміну — із шостої ранку і до шостої вечора — до десяти тисяч деталей. Це — норма. Спочатку, правду кажучи, трішки до норми не дотягував. За 12 годин праці виготовляв десь 9 тисяч, коли трохи більше. Та уже через день-другий норма підкорилася. Були у процесі роботи і зупинки, хоча не з моєї вини. Тоді ішов до «керовніка» (так польською звучить майстер чи бригадир) інформував, що відсутні деталі. Той вживав відповідних заходів.
На цьому підприємстві Олександр пропрацював півтора місяця. І його помітили — заповзятливого, кмітливого, організованого. Невдовзі навіть запропонували роботу на іншому підприємстві, що спеціалізувалося на виготовленні паперового дизайну під дерево, звичайно, з вищою зарплатнею. Робота значно відповідальніша, як скаже пізніше мій земляк, але тому і зарплатня вища. Кілька слів щодо режиму та особливості — години праці на першому підприємстві — з 6-ї ранку до 6-ї вечора і дві перерви по 10 хвилин — о 10.00 та о 14.00. У робочий час палити не дозволялося (після роботи — будь ласка). На новому підприємстві години праці були визначені так само, але по 25 хвилин перерви. Для тютюнозалежних були спеціально відведені місця для паління. Увесь виробничий процес фіксується на відеокамери. Лишній раз вийшов у курилку — це відчутно відіб’ється по твоїй кишені. Слава Богу, мій герой — прихильник здорового способу життя.

Коли щось не так із дітьми, материнське серце відчуває і за тисячу кілометрів. Як і в попередні дні, графік Людмили Григорівни, Сашиної матері, був украй завантажений. Вона ніколи спочинку не знає — на городі треба лад наводити, консервувати, доглядати корівку. На столику, що біля її ліжка, два годинники. На одному стрілки вказують, скільки годин у нас, а на іншому — той час, за яким зараз живе і працює її син. Чоловік Віктор Іванович дивується з дружини, і що там запам’ятати, зауважує: «У них там шоста ранку, а у нас — сьома. Ото так і орієнтуйся у голові». Та ні, жінка все по годиннику, усе міряє. Для серця так спокійніше.
Якось збіглося у часі — десь там, у чужім краї у нічну зміну пішов її син Олександр, а тут, не так далеко, під Михайликами, теж був у нічну зміну чоловік Віктор. По мобільнику «маякнула» до нього. «Та все добре!» — заспокоїв чоловік. А на серці якось неспокійно. Та і сну, хоч і втомлена, щось не було. Зателефонувала б і до сина, але у робочий час розмовляти не можна. На столику, поряд із годинниками, невеличка іконка Козельщинської пресвятої Божої Матері. Це та чудотворна, до якої протягом років тисячі і тисячі православних прочан схиляються. І всім було дано по вірі їхній. Щиро і сердечно помолилася Людмила Григорівна образу Божої Матері. І немов відлягло від серця.
А в сина Олександра сталася справді неординарна позаштатна ситуація. Серед технологічного обладнання зупинилося найголовніше. І не механічне, а з електрон-ним наповненням. Близько третьої ночі зупинилося, заклякло. Й увесь цех зупинився. І хто не підходив із тамтешніх спеців, але запустити «розумну» машину не міг. І тоді до неї підійшов наш земляк Олександр. Хтось із місцевих уже нашіптував на вухо: «Не печися, пане Олександре, ми ж працюємо погодинно. Перепочинемо, а вранці якось буде. Прийде начальство…» Та він був іншої думки: «Треба за будь-яких умов віднайти причину поломки». Пригадав навчання в університеті, нештатні ситуації, що могли трапитися у технологічному процесі. І зумів знайти причину зупинки агрегата та запустити його! Можливо, оте неспокійне материнське серце і додало йому снаги і натхнення.

Вирує козельщинський базар у п’ятницю. І чого тут тільки немає ранньої осені: і живності повно, й городини. Ми сидимо з Олександром на березі ставка на лавці. Швидко минула друга година нашої розмови. Хтось уже почав шукати по мобільнику мого співрозмовника. А я — не був би українцем, якби, як кажуть, не заглянув у чужу кишеню:
— Скільки ж вам там платять?
— Та, по різному, — почав відповідь. — Скажу так: щоб отримати місячну тамтешню зарплату, у нас тут треба добряче трудитися не менше чотирьох місяців.
Так ось чого туди вони так охоче їдуть, подумалося.
— Сашо, — раптом з’явилося у мене ще одне запитання. — А я зміг би десь там, за «бугром», прилаштуватися?
Запитав і язика прикусив, бо знав, що він скаже. Саша замовк, зробив паузу. Потім глянув на мою сиву голову, невдоволено зиркнув на мій ціпок (я його, правда, ціпком не називаю, а всім стверджую, що це моя третя сила). Щоб мене далі не ображати, він поставив ще додаткові запитання.
— Для рук та голови знайдеться робота. Було б бажання! — сказав і розтанув у натовпі базарної площі.
А я залишився на лавці над ставом на самоті. Думок у голові роїлося, як мух у спасівку. І одна із них особливо ятрила серце. Що нам треба в Україні зробити, щоб оті наші, що за кордоном, почали повертатися додому? Швидко ось формуються центральні органи нової влади. Кажуть, уряд смартфонів буде. Як сказав В.Зеленський, що кожний із нас є президентом. А це означає, що кожен є розпорядником своєї долі.

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *