Живіть легко, тьотю Віро, скільки Господь Вам наміряв, працюйте на радість

14 вересня у моєї доброї знайомої, майже подруги, День народження. Якщо вірити паспорту, то їй виповнюється 90 років, але вона святкує 89 (бо так говорила її мама, що вона народилася у 1930 році). Я довго думала, чим порадувати її у цей день, і вирішила, що прочитана нею розповідь про неї саму у «Козельщинських вістях» може стати їй приємною

Віра Сергіївна Матвієць — жителька села Пашківки. Сама я у Пашківці живу з початку 90-х років. Пам’ятаю, як уперше про неї почула від своїх дітей: «Біля стадіону живе тітка, яка дуже сердиться, коли м’яч залітає до неї на обійстя». Потім, працюючи продавцем у магазині, заприятелювала з нею. Вона була привітним, балакучим покупцем.
Якось одного вересневого дня побачила біля її двору кортеж машин і почула з двору музики, такі, як на весіллі бувають. На запитання: «Що відбувається?» почула у відповідь: «Та, то тітка Вєрка Матвійчиха собі 80 років відмічає!» Погодьтеся, що не кожен має скільки запалу, щоб так гучно святкувати ювілей.
Отак мало-помалу ми з тьотею Вірою, так я її називаю, і заприятелювали. Сама вона — невеличкого зросту, десь 130 см, дуже худенька, сильно кульгає на ліву ногу (результат травми). Дуже засмагла шкіра обличчя, рук і ніг, здається, і взимку вона такого ж кольору. Погляд відкритий, довірливий, дитячий. На шиї разок білого дрібненького намиста. Одягнена акуратно, чепурненька, голова пов’язана бува кольоровою однотонною, буває — квітчастою хусткою.
Мабуть, не один із читачів її упізнав. Вона часто торгує у Козельщині на базарі. Взимку — сухофруктами, квасолею, цибулею, навесні — картоплею, полуницею, восени — кавунами, арахісом, узагалі, усім, що родить у неї у господарстві. А господа у неї знатна (на мій погляд)! Квадрат двору заріс зеленим споришем (навіть у цьогорічну засуху). А по його краю, з обох боків біля паркану, квітнуть червоні жоржини. Стоїть хата, літня кухня, сарай. Усі будівлі яскраві, білі, а рами вікон, віконниці, двері — насиченого блакитного кольору. Город доглянутий так, як ні в кого із моїх односельчан. Я раніше думала, що ця доглянутість, — результат роботи когось із її племінників, аж до минулого року, коли, приїхавши до неї надвечір, застала її на причілку хати за штукатуренням великої латки на стіні. Запитую:
— Тьотю Віро, так Ви самі штукатурите?
— А хто ж? Мені ніколи з тобою балакати. Сонце сідає, треба сьогодні закінчити. Завтра воно висохне, а післязавтра — побілю.
Іншим разом застаю її з приклеєним на нозі листком подорожника. Питаю:
— Що то у Вас?
— Та, білила стелю у літній кухні, спішила, вставала з драбини, зачепилася і роздерла ногу.
— А чим Ви лікуєтеся? — цікавлюся. — У Вас аптечка є?
— Навіщо це?
— Ну, — кажу, — наприклад, у Вас тиск підскочить чи голова заболить, чи безсоння нападе? Чим Ви лікуєтеся?
— Ну, голова у мене, слава Богу, болить рідко, — сміється, — сплю я добре, а про тиск мої дівчата (сестри) жартують: «Може, в тебе, Віро, взагалі його немає — ні високого, ні низького?» А як, буває, чогось нездорово, то ляжу полежу, встаю та й знову роблю. Що в мене болить — так це спина. Рятують уколи, які робить сільський фельдшер. Якось і в лікарні зі спиною лежала. Ще хочеться пожити, і пожити нормально, без болячок.
Тепер про хату Віри Семенівни. Це — її любов і гордість, і прихисток, і все-все. Там немає нічого зайвого ні з меблів, ні з одягу, ні з кухонного начиння — диван, телевізор на тумбочці, стіл і стілець. Біля вікна — невеликий столик із хатніми квітами. Раніше я бачила на столику гібіскуси (китайські троянди), а зараз їх немає, а постійно квітнуть бальзаміни, радуючи господиню і її гостей.
— А де ж рози? — питаю.
— Подарувала. Дуже багато місця стали займати.
Я довго підшукувала слово, як назвати її кімнату, і таки знайшла. Думаю, що саме про таку кажуть — світлиця. А порядок у тій світлиці такий, наче господиня 20 хвилин тому закінчила генеральне прибирання.
— Тьотю Віро, а хто ж Вам підлогу миє?
— Та поки що сама.
Хочеться зрозуміти, звідки у цій маленькій, худесенькій 89-річній жінці стільки енергії, сили, добра і любові до життя.
— У батьків нас було дев’ятеро, але вижило тільки п’ять сестер. Батько і не пив, і не бився, а тільки погуляти любив, — якось розповідала вона мені про свою сім’ю. — Гуляв, гуляв, а потім пішов до іншої жінки жити. А мама сама нас піднімала.
Мама для Віри Семенівни — взірець у всьому. Про маму — тільки з повагою, любов’ю і шаною. Усі четверо Віриних сестер повиходили заміж, народили дітей, виростили їх, діждалися онуків і правнуків. Уже всі четверо стали вдовами, а старша сестра вже й сама пішла в інший світ. А Віра заміж не ходила.
— Мабуть, так на роду написано, — пояснює це жінка. — А багато в чому і сама винна.
На моє нав’язливе:
— Так чому ж таки?
— Кого любила, — з тим не вийшло, а кого не любила — за того не пішла, хоч сваталися не раз.
Промайнуло життя у трудах: 44 роки доїла корів, рік доглядала телят. Має «медаль за труд» (так вона називає свою нагороду). Після виходу на пенсію працювала прибиральницею у конторі колгоспу. Любила потанцювати. Доглядала маму, опікувалася племінниками, працювала у себе на господі, любила і любить базарювати.
Так що ж виходить? Щоб жити довго, з миром у душі і любов’ю у серці, треба лише не брехати нікому, головне — собі. Не лінуватися, трудитися, скільки є сили, не домовлятися зі своєю совістю, а чинити за її велінням, і не мати шкідливих звичок.
Як все просто! І так складно!
— Тьотю Віро, а про що мрієте?
— Хочеться ще пожити нормально. Допомогти, чим можу, рідним і помирати легко — заснути і не прокинутися.
— Хай усе буде так, як Ви надумали. Живіть легко, скільки Господь Вам наміряв, працюйте на радість. Любові і поваги Вам від рідних, близьких і далеких людей. Хай і Ваша душа повниться любов’ю до життя, до людей, до світу. З Днем народження, тьотю Віро!

З повагою і любов’ю — Лєна

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *