SONY DSC

Іво Бобул: «Мені треба достукатися до кожного серця…»

Зараз не є дивиною гастролі зірок маленькими населеними пунктами нашої країни. Так і козельщинська сцена приймала і продовжує приймати багатьох популярних артистів. Інформацію про кожного з них сьогодні можна знайти в інтернеті, але жителям Козельщинського краю, мабуть, було б цікаво зустрітися з нашими зірками не лише у ролі глядачів на концерті, але й на шпальтах «Козельщинських вістей». Ми вирішили, що вам, шановні читачі, припаде до душі наша нова рубрика — «Зіркові зустрічі», у якій ми безпосередньо спілкуватимемося зі знаменитими гостями Козельщини

Ми раді, що нашу рубрику відкриває один із «китів», на яких стоїть класична українська естрада, співак з унікальним голосом, композитор і педагог, народний артист України Іво Бобул

З маестро я мала честь особисто поспілкуватися після його концерту в Козельщині, і це було справжньою удачею, оскільки, за словами його організаторки Ірини Коваленко, Іво Бобул не завжди прихильно ставиться до журналістів і погоджується на інтерв’ю.
Життєвий і творчий шлях співака був тернистим, позначеним злетами і падіннями, гіркотою розчарувань і смаком справжнього щастя, пізнанням як дружньої підтримки, так і несподіваних зрад і ударів у спину. Але за будь-яких обставин Іво Бобул залишався вірним самому собі і не зраджував своїм принципам, навіть якщо вони йшли урозріз із думкою більшості.
Готуючись до свого інтерв’ю, я перечитала масу публікацій про Іво Бобула і визначила для себе лише кілька запитань, на які не знайшла відповіді і які, на мою думку, зацікавили б нашого читача і водночас би не забрали багато часу й енергії у стомленого двогодинним виступом артиста. Співак говорив українською та російською, я зробила переклад і незначне редагування, зберігши особливості висловів артиста.
— Ваш голос унікальний, і це не комплімент, а констатація факту. Вокалістів, яких упізнають лише за звучанням голосу, можна перелічити на пальцях, і Ви один із них. Кого Ви вважаєте впізнаваним по голосу?
— Себе. Можна взнати Васю Зінкевича. Івана Поповича. Це та школа, яка дала багатьох хороших співаків, справжніх — не пародистів, що зараз пародіюють усі один одного, а саме співаків, які були впізнані за голосами.
— Яка пісня з Вашого репертуару далася Вам найлегше, а яка — найважче?
— При моєму діапазоні… У принципі, проблем не було ні з якою піснею. А ви мене спитайте, в якій тональності я співаю? Я не знаю! Який у мене діапазон? Ніколи не задавався цим питанням… Думаю, дві з половиною октави.
— Вокалістом народжуються чи стають? Ваш голос — це природа чи труд?
— Звичайно, природа. І труд. Я потрапив у руки хорошого вчителя — Сільви Йосипівни Максименко. Вона дала ту базу, яку не всі педагоги знають. Чому один штангіст піднімає сто двадцять, а інший — шістдесят? Тому що він не знає техніку, як це робити. А я знаю техніку. І передаю її дітям. Моя школа інша, не така, як усі. Хто нею користувався і слухав мене, той навчився. Ось, наприклад, Афанасьєв Іван, який зараз працює в рок-опері (українська концертна версія французької рок-опери «MOZART» — ред.)… Я не рахую тих, хто за кордоном. За одинадцять років викладацької діяльності маю вісім учнів, якими я можу пишатися. Ця дівчинка, теж моя учениця (Софія Радченко, яка виступила на козельщинській сцені у концерті Іво Бобула — ред.), півроку займалася без мене, тому що я перейшов в іншу організацію викладати, а вона залишилася у старій, і її не можуть вести, бо вона не сприймає того, що вони з нею роблять. Їй потрібно саме те, що я їй даю. Тож я взяв її з собою в концерт, щоб подивитися, перевірити, як вона сприймає нашу роботу. Вона дуже хоче працювати. Але це дуже важка робота, дуже.
(З гіркотою) Талант зараз не потрібен нікому, зараз потрібні «бабки» і голі зади. Співати нікому.

— Зараз, на жаль, багато талановитих українських виконавців (вокалістів, музикантів) змушені їздити на заробітки по світу: в готелі, ресторани, клуби тощо. Чи бачите Ви «світло в кінці тунелю», перспективу для них в Україні?
— Правильно, їдуть, тому що їм треба жити. А де артист може працювати? От я: народний артист України (а ще — кавалер орденів Миколи Чудотворця I ступеня, Ярослава Мудрого V ступеня та «За заслуги» III ступеня — ред.).
Спитай: яка у мене пенсія? Приблизно 4,5 тисячі гривень. Директор Укрпошти має два мільйони зарплати. А я кажу: хай би він вийшов і дві години поспівав. От просто — вийшов і поспівав!.. Ось це свідчить про те, що у нас немає культури. Культура — нижче плінтуса. Тому що ніхто ні на кого не звертає уваги — ти це напиши обов’язково! Вони між собою ділять «бабки», а на культуру наплювати. А культура — це найважливіше! Якщо у країни немає ідеології, культури та спорту — можна цю країну викинути з мапи. Просто віддати її. Без своєї культури — як можна жити?
Я не бачу «світла в кінці тунелю». Не бачу перспективи. Якби мені зараз було менше років, я би, може, теж кудись «звалив», тому що мені дуже важко — людині з таким голосом, про яку Елтон Джон сказав: «Ти хороший співак, але не в тій країні народився»… Розумієш? Випустили сто п’ятдесят мільйонів, і всі на одне лице. Ось усі ці конкурси… А співати — нікому!
Їдуть за кордон ті, хто хоч трохи розуміють англійську мову, можуть співати караоке, кавери якісь… І то не всі виїжджають, тому що не всі, хто вчиться, вміють співати.
Оце ЗНО дебільне, яке вони зробили, не має права бути у культурі. Я не знаю, що поставити людині, яка прийшла з села: баритон шикарний, а в нього ЗНО «на трійку». І приходить пацан якийсь із міста — у нього «п’ятірка». І я змушений узяти того, в кого п’ять, а тому, в кого трійка, сказати: «Йди геть». Чому таланти так знищуються? Будуть же білі плями! Вони ж не працюватимуть співаками ніколи в житті; отримали диплом — і на цьому все скінчилося.
Розумієш, біда у країні. Біда. Коли культура на межі виживання — то, вибачте: заходь і забирай усе. Люди бідні, не мають роботи. Все зараз незрозуміло: хто, що… Хтось ставить собі такі зарплати, премії, що суперечить здоровому глузду. У мене складається таке враження, що я живу не в Україні, а в якійсь незрозумілій державі, де закони не працюють на людей. Як можна ставити такі зарплати і кричати, що на тридцять тисяч не виростить дитину? А на двадцять гривень можна виростити дитину?!
— Яку найбільшу залу Ви збирали і де? Наскільки хвилює Вас сцена, і чи однаково — велика і такі малі, як наша, козельщинська?
— Чи хвилююся? Аякже! Скільки років працюю, а хвилююся перед виходом однаково…
Найбільша моя зала — це Палац культури «Україна», куди на мій концерт прийшло п’ять тисяч людей. Я не рахую стадіонів. («Це єдиний артист, який збирав у Києві аншлаг на стадіоні», — зауважила принагідно організаторка концертів Ірина Коваленко).
Мої відчуття на сцені однакові: що на великій, що на малій. Я людей не ділю на «блатних», багатих, бідних. Раз прийшов — це мій глядач. Я не знаю, хто він є. У простій шапочці може сидіти мільйонер, а може сидіти вичепурений, розцяцькований, а в самого й копійки в кишені нема… Мені до цього байдуже.
Ваша ж аудиторія до середини концерту була дуже тяжка. Клуб холодний, люди змерзли, вони чекають чогось, не вірять, чи це Бобул, чи не він… А що він буде співати? А що буде взагалі? Аж доки люди починають розуміти, що перед ними дійсно нормальний артист, з нормальними піснями, які вони люблять, на яких вони виросли! Тоді потеплішало. І тепер півроку говоритимуть про те, що тут було…
Я співаю для людей, мені треба достукатися до кожного серця. Щоб вони, як ось сьогодні, — прийшли в одному настрої, а пішли — зовсім в іншому. Ось це моя робота. Якщо я її виконав і в мене це вдалося, — значить, я недарма прожив цей день.

Спілкувалася Надія ЛИТВИН
Фото Юрія ОПЕРАЙЛА

Коротка біографічна довідка

Справжнє ім’я — Іван Васильович Бобул, Іво — сценічне. Народився в селі Тереблече Чернівецької області 17 червня 1953 року. Школа, профтехучилище, потім — служба в армії. І нарешті з 1979-го — професійна сцена: Кримська, Тернопільська, Чернівецька філармонії. Іво Бобул — соліст ВІА «Жива вода», «Віватон» та «Черемош». Переможець і лауреат численних міжнародних конкурсів. У 1995 році отримав звання заслуженого, а через три роки — народного артиста України. Викладач вокалу спочатку в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтва, нині — у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв.
Йому аплодували глядачі понад 20 країн світу: Польщі, Румунії, Італії, Франції, США, Канади. Поряд із цим Іво Бобул дає концерти у зоні бойових дій на Донбасі. У цілому провів шістнадцять благодійних виступів у фронтових підрозділах і ще дванадцять в різних населених пунктах на підконтрольній Україні території Донецької та Луганської областей.
На рахунку співака загалом вісім альбомів: «Тополина любов», «Небеса очей твоїх», «Емігрантка», «Пісні для тебе», «Ріка життя», «Ти мій сон»,  «Смачні кольори Тернополя», «Злидні з-під Дивану».
Іво Бобул зараз у четвертому шлюбі, від двох із них має трьох дітей.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *