SONY DSC

Ці терпкі та пекучі сто років…

Життєва дорога Ганни Дмитрівни пролягала, головним чином, через чотири населених пункти. Демидівка, де народилася й де жили батьки. Козельщина, де трохи навчалася у школі («Тоді перевели у Демидівку, там Троцький нас занімав») — загалом аж два класи закінчила, і вистачить… Галещина, куди — Боже ж ти мій! — скільки пішки виходила; там у лікарні у війну померли мама, а також перший синок, малесенький Вася. І нарешті, Гайове — тутешньому колгоспу віддала все своє здоров’я й сили

Здавалося б, життя аж надто розмаїтим має бути за сто років його тривалості — а саме стільки виповнилося 23 січня Ганні Дмитрівні Гаврилець із Гайового. Та на запитання, що пам’ятає вона хорошого, бабуся Ганна тільки заплакала:
— Нічого. Букви ледве вивчила, а тоді — сапа, лопата, вила… Тільки на роботу ганяли. У голодовку 33-го у мене братіки померли, двоє, а було їх усього п’ятеро. Пропрацювала тут у колгоспі: і на буряках, і в ланці, і на коровнику, і на свинарнику; і копали, і на жнивах коло машин — усе було!

Перший раз до війни вийшла заміж за вдівця, а його вбили на війні; вдруге вийшла знову за вдівця. Чоловік давно помер. Як умирав на цім дивані (показує на диван, де ми сидимо, — ред.), то мені ще й казав: «Ой, буде тобі, буде…» Коли таке й є: після його всього було!
Здається, душа баби Ганни така зболена, що хтозна, чи можливо торкатися до цих струн, щоб не зачепити рану. Усі біди й жалі нашої бідолашної страдниці-України котком пройшлися й по її життю.
У спогадах бабусі Ганни — насипи за Гайовим, які в різні часи ставали порятунком для селян. У голодовку, розказувала бабуся, лізли всі люди на насип за селом: там лободи було дуже-дуже багато, особливо на вибалках перед насипом. І їли ту лободу, скільки могли. Тільки тим і спасалися. Хто долазив звідти додому, а хто там і лишався — вмирати… А в окупацію, як прийшли німці, всім селом тікали на околицю «до трьох насипів» і там кілька днів жили в окопі. Коли ж назад повернулися, то жили гуртом у вцілілій хатині — до двадцяти сімей, бо німці хати попалили дощенту. Селяни якусь корову піймали на степу, і вона одна годувала всіх діток. Окупанти залишили в Гайовому цілою тільки хату, де лежали їхні поранені й був штаб…

Пережила Ганна Дмитрівна голодомори-війни, втрачала одного за одним рідних і близьких, гнула спину за рабські трудодні… Батько (його портрет і зараз на чільному місці у світлиці), мама, потім — перший чоловік і синок Василько; син від другого шлюбу Борис; нарешті — другий чоловік. Вони ішли з життя один за одним, залишивши Ганну на цьому світі. Мабуть, так треба було, так судилося… І єдине, що залишалося, — співати. Пісня давала сили, піднімала дух. Чим гірше йшлося, чим важчою робота була, тим дзвінкіше виводила першим голосом Ганна. А ще — завжди лишалася надивовижу охайною, доглянутою: йде на ланку — хустиночка в неї неодмінно білесенька і випрасувана, як на свято. Було, питає сусідка Таня, яка ще змалечку дівчинкою бігала до Ганни Дмитрівни в гості:
— Бабусю, а як же ви свої хусточки так вигладжували? Праски ж не було тоді…
— А як? Качалкою та рублем, качалкою та рублем — так і прасувала, — каже баба Ганна.

Тетяна, сусідка, говорить, а я чомусь подумала: ось так і «прасувало» життя Ганну Дмитрівну, між качалкою та рублем (хто не знає, що воно таке, дивіться фото), а вона все одно залишалася біленькою, охайною і чистою, як її хустинка…
— Чоловік її дуже любив, хоч і старший був за неї, — розповідає сусідка. — Вона ще в колгосп ходила на роботу, а він — уже ні. То її оце зустріває, борщу наварить, хустинку випере — все на світі для жінки зробить. Та її й було за що любить: красуня, співала гарно.
Видно, оця любов передалася молодшому онукові Сергію. Він зараз — найрідніша бабусі Ганні людина. Сергій, його дружина Люда, їхні діти Віка й Максимко (на знімку вгорі) оточили бабусю турботою й теплом. Незважаючи на те, що живуть у Козельщині, до Ганни Дмитрівни навідуються мало не щодня. А буває, й уночі: їй часто не спиться, щось десь учувається, то й телефонує: «Серьожо, там щось стукає!». І Сергій летить крізь ніч у Гайове, щоб упевнитися, що з бабусею все гаразд. Старенька цінує цю турботу: каже, якби не внуки, то її уже б не було на цім світі.


У день визначного ювілею рідні постаралися, накрили святковий стіл з ексклюзивним тортом і традиційними свічками. Бо ж гостей багато приїхало вітати їхню бабусю: і голова райради Юрій Марченко, і голова ради ветеранів Віктор Бурмус, і Василівський сільський голова Алла Таратута з секретарем сільської ради Тамарою Гаврилишиною.

Аматори сцени з місцевого сільського клубу підготували цілу концертну програму — давно у цій хоч і старенькій, проте затишній і доглянутій хатині не лунали співи. І знову втирає сльозу бабуся Ганна, приймаючи вітання, квіти й подарунки. Але, здається, найбільше її зворушила новина, що живий і нещодавно справив своє 90-річчя її двоюрідний брат Сєва — Всеволод Максимович Приходько:
— Кого вітали? Сєву? Сєва ще живий? Я ж думала, що його нема вже, — залилася радісними слізьми Ганна Дмитрівна. — Ой Божечки, передайте ж йому привіт і поклін від мене!.. До заміжжя ж я була Безугла. А мої брати двоюрідні Сєва і Коля Приходьки — в Козельщині…

Чомусь так захотілося, щоби родичі-довгожителі зустрілися, згадали прожите й пережите. Бо хто ж краще зрозуміє їх, як не вони самі — одне одного?
І здається, для Ганни Дмитрівни таке спілкування було б чи не найкращим подарунком на її сторіччя.

Надія ЛИТВИН
Юрій ОПЕРАЙЛО (фото)

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *