І знову — про мову: наболіло! «Без’язикості» меншає, але де самоповага, національна гордість?

Колись, у п’ятдесятих-шістдесятих роках минулого століття у нашім хуторі до приїжджих, які розмовляли російською або «штокали», ставилися байдуже-поблажливо: хай собі «штокають», вони ж городські!
А ось місцевих, котрі, побувавши в «городі» місяць чи навіть тиждень, починали нівечити українську мову і говорили суржиком, називали «без’язикими»

Ось яскравий спомин мого дитинства. Одного хуторянина, підлітка Льоню, завербували до ремісничого училища на Донбас. Провчився він там щось із місяць, і тут — помирає його бабуся. Звісно, що хлопцеві «вдарили» відповідну телеграму. Льоня приїхав, пам’ятаю, у чорній шинелі з блискучими ґудзиками, у форменому картузі з емблемою «ключ і молоток». Такий поважний у наших дитячих очах. Але, на жаль, запізнився на добу. Бабусю вже поховали. І ось що він повідав хуторянам: «Я так спєшіл бабушку спрятать, но зупізнілся і не вспел вовремя!» І одразу ж місцеві гострослови прозвали його «без’язикий». І так бувало в кожному подібному випадку.
Йшли роки. «Зросійщення» України набувало шалених темпів. Рідко де, було, побачиш афішу, оголошення чи якусь інформацію по телевізору українською. Але оте «зросійщення» українців нерідко набувало карикатурного, ба, навіть жалюгідного, принизливого вигляду. Приміром, у Кременчуці нерідко можна було почути: «я хаділа, він пріхаділ», «я сібі купила», «в магазінє викінули польта» і т. д. Російський відомий поет Євген Євтушенко, помандрувавши Україною у 80-х роках минулого століття, з сумом говорив, приблизно, таке: «Нет в Украине единого языка. Это ни русский, ни украинский — что-то размытое. А где же сочная «мова» славных козаков-запорожцев в том же Запорожье? Куда исчезла?..»
Говорив так класик російської літератури тому, що він — чесна і справедлива людина, справжній художник слова, а не догідливий «борзописець». Та й родові корені, певно, є українські, бо ж прізвище наше!
Щоправда, у Києві (все-таки столиця України) в ті роки намагалися хоча б про людське око зберегти українську мову в афішах на торгових точках, у потягах метро, де станції оголошувалися українською. А ось в іншому, побутовому просторі — і сміх, і гріх. Усе той же самий «розмитий» суржик, якась пародія на російську.
До речі, про метро. Мій однокурсник по факультету журналістики КДУ, непоганий поет Іван Конопля якось написав саркастичного віршика усього з чотирьох рядків. Називався він «Підземна мова».
«Чи росіяни тут живуть,
Чи турки, чи самі євреї,
Що українську мову чуть
У Києві лиш… під землею?»

Та годі вже про 60-80-і роки минулого століття. Попри шалений тиск Москви й місцевих пристосуванців-манкуртів українська мова і література існувала, розвивалася, жила. Правда, у якому вигляді, зважаючи на тодішню політичну ситуацію, — то вже інше питання.
Усе пізнається у порівнянні. Звичайно, проживаючи на одному місці й не аналізуючи ситуації з українською мовою, не помічаєш очевидних зрушень на краще. А вони, повірте, є. За роки незалежності України поступово зникає у побуті ота «без’язикість», про яку йшлося вище. Наша мова все більше, скажімо так, «олітературюється», осучаснюється, більше того, в окремих регіонах стає «модною». Але — як же всього цього мало! Бо знову «ті ж самі гості в ту ж саму хату». Ну, ніяк не хоче Московія відпускати нас із «мовної окупації». Не кажучи про фактичну окупацію окремих територій України.
Здавалося б, навіщо «винаходити велосипед» у мовній політиці України? Адже в Основному Законі держави — Конституції України — у ст. 10 ч. 1,2 ясно і зрозуміло сказано: «Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя».
Так забезпечує держава це функціонування чи ні? Гадаю, далеко не у повній мірі. Здавалося б, прийнятий Верховною Радою минулого скликання мовний Закон розставив усі крапки над «і», хоч і запізнився майже на три десятиліття. Виконуймо його, і все стане на свої місця. Аж ні! Знову – набридливі, що набивають оскомину, гасла кремлівських прислужників — про нібито «величезну» образу «руськоязичних», яких 30%, мовною політикою України. А спікер парламенту на догоду «п’ятій колоні» обіцяє цей закон «переглянути». Звісно, не на користь України. Що це, як не явна зневага, ба, навіть зрада національних інтересів держави? Хоча у згаданому законі зовсім не йдеться про дискримінацію «неукраїнців», як те звучить у московській (що недивно) і, що дуже небезпечно, у значній частині нашої наскрізь антиукраїнської, навіть антиконституційної пропаганди.
Опозиція, бачте, дуже переймається долею «ображених» парламентарів, аби їй повернути право говорити на засіданнях «руськім язиком». І, чого доброго, доб’ються свого. Спробували б вони зробити це у Франції, Прибалтиці, Польщі чи тій же Росії! Де б вони опинилися? Бо ж Франція — для французів, а Польща — для поляків. А для кого ж Україна?.. І хай мене четвертують, якщо парламентарі з опозиції, ну, ніяк не зможуть опанувати українську мову. Знають вони її досконало. Це ми добре знаємо і чуємо з радіо і телепередач. Але чванькуватість, догідливість країні-агресору, відверта ворожість до України роблять свою чорну справу.

А що ж пересічний українець-обиватель? А нічого. Навіть обурюється, наслухавшись по телевізору московської брехні. Як от, приміром, один мій знайомий, прийшовши на базар, верзе ось таку маячню:
— Ти бачиш, шо робиться? Заставляють балакати українським! (?!)
— Це де, в Британії? — іронізую я.
— Та ні, у нас, у Києві…
— То що ж тут дивного?
— Та воно, яка разниця, яким язиком балакати? Аби жилось добре та войни не було!
— Та «разниця» все-таки є. Бо чомусь Путін увів до кількох поправок Конституції РФ, крім свого президентського «довголіття» та інших, ще й про захист російської мови на території держави та за її межами. Що ж, у захисті інтересів Росії та й своїх власних йому не відмовиш. Питання в іншому: а де ж захист інтересів національних меншин? У тій же Росії, де, за неточними даними, мешкає понад 10 мільйонів етнічних українців, немає жодної (!!) української школи. Зате який галас підняли кремлівські глашатаї, коли 80 відсотків російськомовних шкіл України стали переводити на українську мову навчання! Так жаль їм стало «русскоязычных» діток, що прямо сльози річками ллються… А наша п’ята колона аж захлинається , підспівуючи країні-окупанту. То доки ж це буде?

А ось те, про що йтиметься у подальшій розповіді, гадаю, викличе неоднозначну реакцію філологів, мовознавців та інших фахівців мовної та літературної сфери. Приміром, часто ми чуємо вислови з Московії: «русский язык», «русский человек», а надто вже осоружне й огидливе для кожного свідомого українця: «русский мир». І не задумуємося, а чи правильні ці словосполучення по відношенню до історії, етимології та й звичайної граматики? Судіть самі. Київська Русь (зі столицею у Києві) бере свій початок з кінця VIII – початку IX століття. А сама назва пішла від слов’янських племен, які мешкали по Дніпрові та на річках: Рось, Росава, Роставиця і називали себе росами (або русами). А ось Московське князівство виникло на кілька століть пізніше. Перша згадка в літописі про заснування Москви — 1147 рік. І ніякого стосунку до Древньої Русі, як і до русів-русичів усе це, звичайно, не має.
І до кінця сімнадцятого століття воно так і називалось — Московське князівство (згодом царство) або просто Московія. І лише на початку 1700 року Петро I увів у Московії нове літочислення і нову назву країни — Російскоє государство або Росія. Як ми бачимо, государ поцупив навіть назву від нашої України-Русі, як вона тоді називалася.
Отож логічно подумавши, кожна, більш-менш грамотна людина, зрозуміє, що від слова Росія ніяк не утвориться прикметник «руській», а буде лише «російський». Значить, і «язик» не може бути «руській», і «чєловек», і, тим паче, «мір». А будуть вони «російськіє» або (кому подобається) «московскіє». Так, шановні колеги-філологи, інші фахівці мовознавства, чи посперечаємось? Дехто, знаємо, скаже: так уже історично-усталено склалося, ось і прижилося. А мені здається, що навіть ця філологічна «помилка» є ні чим іншим, як далекоглядною мовною експансією, ревізіоністською політикою щодо нашої української історії, або й просто нахальним і цинічним випадом щодо «меншовартісного» малороса.
Чи порозумнішаємо колись? Чи свідомість наша здригнеться, врешті-решт, від огиди й зневаги до самого себе через блазнювання перед окупантом? Мені, наприклад, усе це і болить, і набридло.
А вам — ні?

Кость ТАРАНЕНКО,
журналіст

ДОВІДКОВО:

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР голосами 355 депутатів, виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави, схвалила доленосний документ – Декларацію про державний суверенітет України. У цей же день у постанові «Про день проголошення незалежності України», «підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року», Верховна Рада ухвалила «вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України».
Важливий крок до незалежності було зроблено. Декларація визначила долю і майбутнє всього українського народу, проголосила новий підхід до розуміння статусу України в системі міжнародних відносин.
Декларацією було проголошено верховенство Конституції та законів республіки на території УРСР, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, визнання всього економічного і науково-технічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу. Україна мала стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципи, проголошені в ній, мали лягти в основу нового союзного договору (в майбутньому – країн СНД).
На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року народ підтвердив правильність вибору і остаточно вирішив питання про державну незалежність України.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *