Успіх її життя був у безмежному вмінні любити

Із дошкільною освітою понад 35 років було пов’язане усе трудове життя Інни Василівни Удовенко. Народилася 1 вересня 1939 р. у селі Гноєво-Павликах нашого району. Виросла у порядній сім’ї, а отже, у неї, здається, були всі підстави бути щасливою.
Але Інні Василівні випало на долю нелегке життя. Початок Другої світової війни… Назавжди запам’ятала розповідь матері, як у 1942 р. вони разом з корівкою ховалися у високій кукурудзі на полі і як у неї тоді замерзли ніжки. Туди їх направив «добрий» німець-офіцер, котрий жив у їхній хаті. Добрий, бо брав дівча на руки, пригощав шматочками цукру й говорив, що вдома у нього є донечка, схожа на неї.
Довелося пережити повоєнні нестатки й голод. Ходила малою до школи, взута у туфлики не за розміром, і щодня натирала пальчики. А потім удома потай узяла ножа і зробила прорізи на носках взуття, щоб ступні розправлялися.
Вибір професії стався за велінням долі: народжена у День знань , вона після закінчення Солоницької школи вступила до Олександрійського педучилища, обравши спеціальність «дошкільне виховання». Далі за призначенням працювала у м. Шахтарську. А в 1962 році повернулася у рідні краї, де майже чверть віку виховувала діток у дитсадку. Із 1986 року і до виходу на пенсію 11 років очолювала колектив дошкільного закладу. За словами Інни Василівни, вона увесь час відчувала психологічний комфорт і задоволенння від роботи, яку виконувала за покликом серця. За особливі досягнення у розвитку дошкільної освіти, сумлінне та професійне виконання службових обов’язків, постійне удосконалення своєї роботи їй присвоєно високі звання «Відмінник народної освіти» та «Вихователь-методист». Світлини Інни Василівни були занесені на районну та обласну Дошки Пошани. Вона виростила разом із чоловіком двох дітей – Юрія та Ірину, але найбільше у житті любила своїх онуків.

Розкажу землякам, якою дивовижною людиною була Інна Василівна, котра відіграла важливу роль і в моєму професійному житті. Коли я очолила ясла-садок №1, була надто молодою, щоб керувати колективом із 25 осіб, старших за віком. Не вистачало життєвого досвіду. Моїм консультантом, порадницею і добрим наставником стала Інна Василівна. Пам’ятаю, якось вона мені скаржилася, що багато часу забирає господарська робота, а душа лежить саме до методичної.
Мене, як і всіх галещан, приваблювала у цій жінці не лише зовнішність, а й внутрішня краса: людяність, чесність, щирість у ставленні до себе та інших. Ми цінували в Інні Василівні людину серця: спокійну, лагідну, люблячу, особливу. І саме ці християнські якості найважливіші у педагогічній майстерності. Успіх її життя був у безмежному вмінні любити. Вона виняньчила, виховала, підготувала до школи більше 150 дітей віком від 3 до 7 років. І цим заслужила низький уклін вдячності від мешканців машзаводу, інших мікрорайонів Нової Галещини, навколишніх сіл.
Піднявшись на вищу сходинку службової драбини, Інна Василівна виявляла дбайливе ставлення до людей, була чуйним і добрим керівником, що впливало на досягнення закладом високих результатів праці.

Красномовніше про Інну Василівну свідчить думка тих, хто тривалий час працював з нею пліч-о-пліч. Примітно, що перше слово, сказане у відповідь на моє запитання, якою її запам’ятали, було однаковим: «доброю».
Людмила Рева:
— До призначення у ясла-садок №1 завідувачкою я працювала з Інною Василівною в одному колективі. Пам’ятаю, вона була сильним методистом. Усі семінари, методоб’єднання завжди були тільки «на ній». Інна Василівна була наділена чеснотами: добра, дбайлива, стримана, творча.
Ольга Пархоменко:
— Мій Руслан був у групі Інни Василівни наймолодшим. Тому він постійно тулився до виховательки, тягнув стільця і говорив: «Сядь, Василівно!», — а сам тоді залазив їй на коліна й обіймав її. А років у п’ять відкрив мені свою мрію: «Як виросту, стану головою сільради, їздитиму на коні і в мене буде 9 дітей! Тільки нехай їхньою вихователькою буде Інна Василівна, бо я її дуже люблю…»
Віра Алтухова:
— Вона була у дитсадку, мов сонечко, шо гріє всіх навколо. Щира і душевна людина. Ми ходили до її кабінету не тільки, коли викликали, а й просто задля розмови, обміну думками, ідеями як виробничого, так і приватного характеру. Завжди отримували мудру пораду й підтримку. І сама завідувачка постійно ділилася з колегами й гарним настроєм, і проблемами. Людський фактор був для Інни Василівни на першому місці. Завжди враховувала сімейні обставини своїх підлеглих. Добра, спокійна, урівноважена.
Людмила Стулій:
— Дуже хороша була як вихователька і як керівник. Дітки за нею – вервечкою. А вона щось завжди для них вигадувала, щось майстрували разом. Діти як діти, часом не слухалися. Але ми ніколи не чули, щоб Інна Василівна підвищувала голос. Поважали її і любили, бо вона була дуже доброю, сердечною. І ніякої зверхності у стосунках з підлеглими.
Ірина Лучнікова:
— Пам’ятаю Інну Василівну як професіонала і турботливу бабусю. Бувало, влітку посадить обох онучок — Аню й Дашу — і везе велосипедом у садочок. Вона була не просто бабусею, а бабусею-педагогом. Тому надавала перевагу не домашньому, а колективному організованому вихованню дітвори. Завжди цінувала дошкільну освіту й покладалася на спеціалістів. І, звичайно, після роботи, у вихідні повністю віддавала себе вихованню внучок, укладаючи всю свою душу.
Інна Василівна була мудрою жінкою, її завжди турбувало благополуччя інших. Любила народні звичаї. Влаштовувала у вихідні у дитсадку вечорниці, запрошували на них усіх, хто любить українську пісню.

На жаль, ніхто сьогодні не може уникнути згубної дії хвороб і старості. На 81-му році життя перестало битися серце цієї щедрої, світлої душі людини. Гірка звістка сколихнула колектив Новогалещинського ЗДО «Казка», колишніх працівників ясла-садка №2 «Тополька». Це непоправна втрата для галещинської освітянської родини. Інні Василівні Удовенко належить визначна роль у розвитку дошкільного виховання дітей нашої громади.

Неоніла Кравченко,
учитель-логопед Новогалещинського ліцею

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *