Газета «Радянське село» дала мені путівку у творче життя

Де б я не працював, завжди був і буду завдячувати районній газеті «Радянське село», яка мені дала путівку у творче життя і можливість опанувати фотожурналістську майстерність

У листопаді 1969 року за направленням я приїхав працювати у Козельщинську районну газету «Радянське село» на посаду літпрацівника. Творчий колектив редакції на той час складався з 12 осіб, враховуючи і типографських працівників.
Відрадно згадати редактора Геннадія Іваненка, заступника редактора Віталія Карналя, відповідального секретаря Дмитра Безручка, завідуючих відділами Надію Чуприну, Івана Сазоненка, друкарку Лідію Штефан, бухгалтера Надію Матвієнко і типографського працівника Олександра Легкого, водія Леоніда Давиденка.
Через відсутність у редакції транспорту мені доводилося влітку — на мопеді, взимку — на «перекладних», часто транспортом спеціалістів: головного агронома Анатолія Карнауха і головного зоотехніка Андрія Юренка з районного управління сільського господарства — добувати матеріали з різних точок району.
Доводилося писати на різні теми, а оскільки район був відновлений нещодавно, тем для публікацій вистачало: робота колективів сільгосппідприємств, тваринництва, промисловості — Галещинської біофабрики та машзаводу, закладів освіти, культури, спорту… Писав і на соціальні теми.
Пригадую, у 1972 році у Бреусівці у знаного аграрія Дмитра Полікарповича Полішка впровадили випуск жінок-механізаторів, де зібралися всі керівники колгоспів, які своїм випускницям вручили цінні подарунки. Усі механізаторки, а їх було 21, сумлінно працювали нарівні з чоловіками на полях господарств. Очолював тоді районний комітет партії Микола Калашник, якого незабаром перевели у Глобинський район. Його наступником став Касай. За п’ять років роботи в районі вивчив потенціал для економічного зростання колгоспів.
У бік траси на Кременчук — у Рибалках, Бреусівці, Пригарівці — земля була кращою, а отже й урожайність — вищою, ніж у припсільській зоні. Фундаторами землеробства були керівники колгоспів Полішко, Гладкий, Сидоренко, Вертліб, Гайтота, Лобанцов, Єльченко, Найдьон, Запорожець, Білоусько та інші. Невтомним керівником сільгосптехніки був Іван Романенко, а будівельним управлінням СУ-116 керував Олексій Мовчан. Кооперація, якою керував Бульбаха, вважалася кращою серед районів області.
Пам’ятаю першу зустріч новопризначеного першого секретаря обкому партії Федора Моргуна на пшеничному полі на повороті до Козельщини, де він рекомендував безплужний обробіток ґрунтів і вичитував спеціалістів за оранку.
Район із року в рік нарощував виробничий потенціал. Галешинський машзавод, коли його очолював директор Заєць, спорудив два багатоповерхових будинки для своїх робітників у райцентрі. Побудовані були керамзитовий і цегельний заводи. У радгоспі «Козельщинський», де директором був Вовк, свинарці Валентині Семенко було вручено Зірку Героя Соціалістичної Праці.
До трудівників полів і ферм із цікавим пісенно-театралізованим репертуаром систематично виїжджала агітаційно-художня бригада, багаторічним керівником якої був Микола Дуганець.
На шпальтах районки відображалося багатогранне життя району. Це робочі наради з масовим гулянням, початок весняно-польових робіт, районні обжинки, змагання сандружин, туристичні зльоти, конкурси механізаторів, тваринників та інші заходи.
У весняно-літні дні колектив редакції на вихідних працював у полі. За кожним працівником було закріплено проривку та прополювання цукрових буряків. Восени допомагали господарствам у збиранні врожаю.
У у той час фотохроніку РАТАУ-ТАРС у Києві очолював виходець із Бреусівки Іван Кучер. За його рекомендацією мене прийняли позаштатним фотокореспондентом РАТАУ-ТАРС. Мої фотографії систематично друкувалися у республіканських та всесоюзних виданнях «Радянська Україна», «Сільські вісті», «Літературна газета», «Радянська жінка», «Культура і життя».
Була і неприємна історія. Редактору повідомили, що в Лутовинівці живе дід, якому 105 років… Я приїхав у село з Віталієм Карналем, сфотографував діда з газетою «Правда». Надрукувавши фото і замальовку в районці, секретар парторганізації Ковшар порекомендував, щоб матеріал був надрукований у республіканській і всесоюзній газетах. З успіхом його друкує газета «Радянська Україна», потім — всесоюзна «Правда»… Але хтось із старожилів написав доповідну в обком партії, що дід у роки громадянської війни топив активістів у колодязях, був проти радянської влади. Довелося писати пояснення у КДБ та обком партії і редактору, і мені…
Восени 1974 року їду працювати до Полтави фотокором обласної молодіжної газети «Комсомолець Полтавщини». Пам’ятаю Віталій Гаврилович Карналь підтримав таке моє рішення, вважаючи, що у Козельщині не буде перспективи для мого професійного росту.
З 1976 року довелося попрацювати і в галузі культури: я очолив відділ образотворчого і декоративно-прикладного та кіно-фотомистецтва обласного центру народної творчості і культурно-освітньої роботи. Закінчив Київський інститут культури імені Корнійчука (нині національний університет культури і мистецтв). За 21 рік роботи у культурі побував у всіх обласних центрах України, а також у Кишиневі, Москві, Суздалі, Ярославлі, Білорусі, Польщі, Болгарії, Румунії. Але з пресою, журналістикою і тоді я не поривав зв’язків. Друкувався у міру можливостей. Адже журналістика і культура поєднані творчістю, у них однаково формуються митці, літератори, художники, поети — творчі особистості.
У 1997 році починаю працювати фотокореспондентом обласної газети «Зоря Полтавщини», згодом — редактором відділу ілюстрацій. З 2011 по 2015 рік працював спеціальним кореспондентом обласної газети «Село Полтавське», а нині — її позаштатний кореспондент.
Та де б я не працював, завжди був і буду завдячувати районній газеті «Радянське село», яка мені дала путівку у творче життя і можливість опанувати фотожурналістську майстерність.
З плином часу електроніка витісняє друковане видання. Тому творчі працівники у друкованих матеріалах стараються зацікавити читача. Приємно, що районка «Козельщинські вісті» за дев’яносто років не втратила своєї актуальності й читача. Тож її колективу бажаю творчого натхнення і Божого благословення!

З повагою —
Микола БЕЗНОС,
Почесний член
Національної спілки журналістів України

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *