Насип під Лутовинівкою: тут помирали військовополонені…

До редакції продовжують надходити відгуки, спогади і різні відомості про будівництво Гришино-Рівненської залізниці на території нашого району.
Цього разу нам із Польщі зателефонував Анатолій Шолудько (Каліновскі) – відомий у свій час політик, публіцист і журналіст, автор багатьох різнопланових за жанром історико-соціальних і художньо-публіцистичних творів

Анатолій Шолудько (справа) із генеральним Консулом Республіки Польща у м.Харкові паном Яном Гранатом

Предметом дослідження однієї з аналітичних праць Анатолія Шолудька стала доля польських, румунських і молдавських військовополонених, оголошених «совєтами» контрреволюціонерами і зігнаних на початку Другої Світової війни до монастирів і їх соборів, які радянська влада перепрофілювала під концентраційні табори смерті НКВС.
— Я написав книгу «Козельщинський собор жахів», у якій говориться про те, як «совєти» «звільняли» у 1939 році Європу; як поляків вивозили у табори НКВС; про катинські злочини та використання військовополонених у таборах як дешевої робочої сили…
У вересні 1939 року наказом наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії було сформовано 8 таборів НКВС для утримання польських військовополонених, і один із них — у Козельщині, у приміщенні собору. На 1 грудня 1939 року тут утримувалися: один контрадмірал, 4 генерали, 24 полковники, 79 підполковників, 258 майорів, 654 капітани, 17 капітанів морського флоту, 3420 інших офіцерів, 7 капеланів, три заможних землевласники, 43 чиновники, 85 рядових і 131 біженець, усього — 4727 осіб. Згодом туди доставили ще кількасот торговців, промисловців, міських суддів і юнаків. Серед в’язнів козельщинського табору була й жінка-пілот — підпоручик Яна Девандовська, донька генерала Ю.Донбур-Мушницького. Її потім етапували до Катині та розстріляли.
Усі 8 вищевказаних таборів НКВС, у тому числі й козельщинський, були успішно «розвантажені» від поляків до травня 1940 року.
Подібною була доля і молдаван, більшість яких були громадянами Румунії та яких під клеймом «контрреволюціонерів» у кількості 4576 осіб ув’язнили в українському концтаборі НКВС у Козельщині. У цьому таборі нещасні теж перебували з вересня 1939 року.
Військовополонених використовували для дослідів і після проведення селекції та «щеплення» їх невідомою вакциною виробництва Галещинської біофабрики у листопаді вивезли до інших таборів. А ті польські полонені, що лишилися, за свідченнями вже у 80-90-х роках минулого століття старожилів села Бригадирівки, будували на відтинку Бригадирівка-Ганівка Гришино-Рівненську залізну дорогу.
20 червня 1941 року на станцію Ганівка прибуло згадані 4576 молдаван, відомі навіть їх прізвища. Подібно, як і полякам у 1939 році, їм зробили «селекцію», частину вивезли до Катині, а решту використали як дешеву робочу силу. Тих молдаван, які не згодилися до праці, потруїли газом тут же, біля станції, на території хімічних складів, а решту, швидше за все, планували використовувати на будівництві цієї залізниці… І жоден із тих молдаван так і не повернувся!
У Козельщині встановлено меморіальну дошку на вшанування пам’яті про закатованих у таборі НКВС поляків і молдаван. Але, вважаю, цього мало. У селищі має бути створений міжнародний меморіальний комплекс жертвам сталінських репресій. Для цього є архівні документи, дослідження. Щоб нарешті назвати речі своїми іменами, скласти й оприлюднити перелік злочинів, учинених проти громадян Польщі зокрема.

А хто будував ділянку залізниці Кобеляки-Бригадирівка – Ганівка, а також про долю цих в’язнів, маємо дослідити спільно, — підсумував пан Анатолій.

А ми наводимо уривки історичного нарису «Козельщина — жахливіша за Катинь» із книги Анатолія Шолудька (Каліновскі) «Козельщинський собор жахів».

Cобор наших душ
Назва цього, без перебільшення, епохального твору «Козельщинський собор жахів» невипадкова, проте окрім суголосного імення з романами видатних письменників свого часу таких як: Олеся Гончара – «Собор» та французького – Віктора Гюго «Собор Паризької Божої Матері» вона нічим не подібна. Позаяк у названих художніх творах йдеться про «Собор», то нам не залишається нічого іншого, як дещо з’ясувати з історії виникнення і застосування вже «демонами революції» православних жіночих і чоловічих монастирів та головних церковних споруд при них — соборів. До таких богоугодних закладів якраз і належать сумнозвісні монастирі православної церкви Московського патріархату: Козельщанський, Сафронівський, Оранський, Старобєльський… Про один із тих храмів намагався повести мову у своєму скандально відомому романі «Собор» наш видатний земляк Олександр Гончар. Я не обмовився, бо саме таке ім’я від народження отримав майбутній письменник Гончар від своїх батьків.

З автобіографії радянського літературного класика О.Т.Гончара відомо, що той народився в селі Сухе Кобеляцького району. На початку своєї творчої кар’єри, після закінчення у 1933 році Бреусівської семирічки, він до 1938-го року працював кореспондентом у Козельщинській районній газеті «Розгорнутим фронтом». Отож погодитися із думкою, що письменник-початківець, хай і засліплений ласкою «батька всіх народів» І.В.Сталіна, не знав про події, які відбувалися напередодні Другої Світової війни за мурами Козельщанського собору, — то на таке пояснення навряд чи хто погодиться. (…)
Про Собор людських душ і біснуватість «костомольців» та про долю закритого і розграбованого ще у 1929 році Козельщанського жіночого монастиря міг би нам краще розповісти, звичайно, сам видатний письменник О.Гончар, аніж про віртуальний Троїцький Собор Новомосковська Дніпропетровської області, згаданий у його романі «Собор». Хто ж, як не Олесь Гончар, мав знати від живих іще на той час свідків, про знищення войовничими атеїстами в Козельщанському соборі мармурового іконостасу і родових стародавніх козацьких ікон! Правда, оті сатанисти всі, як один, невдовзі, звели свої нікчемні рахунки з мирським життям, та Бог їм суддя. Хто, як не наш земляк, міг би краще за нас повідати світу ще і про злочини, які практикували напередодні Другої Світової війни кати з «ГУДБ-НКВС» у містечку Козельщині на Полтавщині в Україні? Які такі досліди ставили на своїх громадянах і польських військовополонених офіцерах наукові працівники Козельщинської ветеринарно-бактеріологічної лабораторії, філії Галещинської біофабрики № 17 «Нова зоря», у шпиталі та келіях монастиря? Гончар також міг викрити світу і хімічний «полігон смерті» біля залізничного полустанку Ганівка, який був філією козельщинського концтабору НКВС. (…)
Настав час і нам довести до відома світової громади правду: про жахи тортур, які чинили кати з НКВС і їхні поплічники, про наукові досліди з пересадки людям репродуктивних та інших органів тварин; про хімічні досліди на людях; про всі «досягнення» беріївських «шараг».
Можливо тоді, у роки масового психозу в країні рад, видати бажане за дійсне (щоб обійти цензуру) — це був тактичний хід з боку Олеся Гончара, підказаний Григором Тютюнником? Про це не беруся стверджувати, але точно відомо, що, принаймні, в такий спосіб, хай хоч через 20 років, розповісти усьому людству в своєму незабутньому романі «Собор» про марево козацьких душ і затероризовану та сплюндровану радянським режимом долю не тільки своїх односельців, друзів, братів, сестер, але і колонізованих держав – це теж героїчний вчинок вірного сина свого народу.
Повертаючись до розпочатої забороненої імперськими цензорами теми злочинів, здійснених з волі партноменклатурної верхівки ЦК ВКП(б) проти людства, можна констатувати, що навіть випадковий збіг обставин чи підсвідомий натяк про цей Козельщанський, а не віртуальний Троїцький собор, навіть з боку «баяна Червоної Армії», «прапороносця» (як відтак називали О.Гончара за його роман «Прапороносці»), викликав шалений істеричний екстаз з боку його колег по перу, членів Спілки письменників УРСР. Ця п’ята колона, як і у випадку із доведенням до самогубства Григора Тютюнника, до останнього подиху патріота своєї держави Олеся Терентійовича Гончара патологічно ненавиділа і займалася його третируванням. (…)

За крок до війни
На першотравневому параді 1939 р. на «Красной площади» нарком оборони К.Є.Ворошилов заявив: «Советский народ не только умеет, но и любит воевать». Заручниками, по суті цинічного, а не вимушеного, як декому це здається, «Пакту Молотова-Ріббентропа», підписаного за тиждень до початку Другої Світової війни – 23 серпня 1939 року, стали сотні тисяч поляків, мешканців Бессарабії – румуни, молдавани, роми та українці Закарпатської України, Буковини, а також народи прибалтійських країн – литовці, естонці, латиші, фіни.
Згідно з додатком до угоди від 28 вересня 1939 р. про дружбу і кордони фактично було створено союз між Гітлером і Сталіним, що дозволило останньому «обменять» привласнені СРСР у відповідності з серпневими домовленостями Люблінське і частково Варшавське воєводства Польщі на Литву.
Москва, 23 серпня 1939 р. Цілком таємно
Протокол до договору про ненапад між Німеччиною та
Союзом Радянських Соціалістичних республік
Уповноважені обох країн, що підписалися нижче, обговоривши у суворо конфіденційному порядку питання стосовно розмежування сфер взаємних інтересів у Східній Європі – прийняли наступне рішення:

  1. У випадку територіально-політичного переулаштування областей, що входять до складу прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва), північний кордон Литви визнається обома сторонами.
  2. У випадку територіально-політичного переулаштування областей, що входять до складу Польської Держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР буде проходити по лінії річок: Нарев, Вісла і Сян.
    Питання щодо збереження незалежної Польської Держави і про її кордони може бути остаточно вирішено в залежності від політичного розвитку подій.
  3. Стосовно південного сходу Європи з радянського боку мається зацікавленість СРСР до Бессарабії. З німецького боку зроблена заява про політичну незацікавленість у цьому регіоні.
  4. Протокол договору має зберігатися обома сторонами у суворій таємниці.
    Уповноважений Урядом СРСР За Уряд Німеччини
    В.Молотов Й.Ріббентроп
    Із порівняно недавно розсекречених архівних документів дослідникам стало відомо, що в Козельщанський собор Різдва Богородиці і в корпуси Козельщанського жіночого монастиря, як і в Преображенську церкву, Наказом № 794/б від 5 березня 1940 року за підписом Народного комісара внутрішніх справ СССР Лаврентія Павловича Берії, під пильною охороною конвойних військ, ешелонами були доправлені польські офіцери.
    Це ті, хто 1 вересня 1939 р. о 4 годині 45 хвилин ранку, першими прийняли на себе пекельний вогонь з гармат німецького лінкору «Шлезвіг-Гольштейн» по військовій базі «Вестерплятте». Авіабомби впали на залізничний вокзал Львова. Стояли розбомблені міста: Перемишль, Ярослав, Жешців і Тарнув. Далі були понад два тижні оборонних боїв на Хельській косі, за Краків, Варшаву, Львів, Брест-Литовськ та його фортецю – більше знаною сучасником як «Брестская крепость».
    Прикро, але і сьогодні на замовлення кремлівських моралістів, комерційні телеканали продовжують спотворювати історію Другої Світової війни. Так, у надуманих пропагандистських сюжетах про начебто виявлені нові факти героїчного захисту «Брестской крепости» від «фашистських» загарбників фальсифікатори обминають у показі передсмертні послання захисників Брест-Литовської фортеці, залишені на цеглинах мурів, — і лише тому, що ці написи видряпані багнетами польською мовою. У своїх низькопробних телесеріалах на кшталт агітфільмів 50-их імперські режисери забувають уточнити, що саме з благословення тирана Йосипа Сталіна почав свою загарбницьку компанію біснуватий єфрейтор Адольф Гітлер.
    Прикро визнавати, але саме Червона Армія СРСР замість підтримки Польської республіки, що спливала кров’ю, о 5 годині 40 хвилин ранку 17 вересня 1939 року сама нанесла підступний удар у спину цій дружній сусідній державі. Без оголошення війни східний кордон Польщі перетнули війська РСЧА. Порушивши польсько-радянську угоду про ненапад від 1932 р., термін дії якої був подовжений у 1938 р., СРСР учинив агресію, за яку мав нести відповідальність перед Лігою Націй.
    Фактично Йосип Сталін помстився за поразку РСЧА під командуванням Тухачевського, отриману від легіонів Пілсудського у середині серпня 1920 р. під Варшавою. Опинившись між двома мілітарними лещатами, Уряд і Президент Польщі змушені були на світанку 17-го вересня виїхати до Коломиї і через Делятин та Заліщики рушити до румунського кордону. Залишивши Польщу, вони змушені були перебратися спочатку до Франції, а потім до Англії. Більш того, командування Польської Армії на чолі з генералом Едвардом Ридз-Смігли віддало наказ: «Радянським військам не чинити опору, не стріляти!» Так розпочався останній розподіл Польщі.
    Треба не забувати, що спроби примусової радянізації 28 вересня 1939 року – Естонії, а вже 5 жовтня 1939 року – Латвії і 10 жовтня 1939 року – Литви призвели в 1941р., з вересня 1945-го по травень 1947-го до «крупномасштабных» арештів і депортацій до Сибіру та Середньої Азії «буржуазных и антисоветских элементов». Фактично руками урядів прибалтійських держав проводилося винищення в концтаборах НКВС СРСР політичної еліти нації.
    З вересня 1939 р. до березня 1940 р. в таборах НКВС СРСР утримувалися польські офіцери та солдати, а з червня 1941 р. місця на дерев’яних нарах-етажерках під куполами кафедральних соборів зайняли представники родин так званих «контрреволюціонерів» із Литви, Латвії, Естонії і Молдови. Відповідно до статистики Московського «Меморіалу» в табори НКВД СССР було відразу відправлено:
    естонців – 3688 осіб. У трьох ешелонах;
    литовців –3425 осіб. У чотирьох ешелонах;
    латишів – 5921 осіб. У п’ятьох ешелонах.
    (…)
    Фактично козельщинський концтабір до 1941 р. входив до вісімки найпотужніших радянських таборів смерті «десятитисячників» (за ступенями наповнення ув’язненими). Його безпомилково можна називати Катинню № 2 – для поляків, Освенцимом № 2 – для народів Молдови, Західної України, (Бессарабії) та Буковини, Дахау і Триблінка – для українців і всіх інших народів, яких лиха доля занесла у передвоєнні роки на прикордонні смуги під «зачистки» військ НКВС СРСР та на окуповану РСЧА територію суміжних з СРСР держав…

Книга «Козельщинський собор жахів» є у фондах Козельщинської бібліотеки. Також із повним її текстом можна ознайомитися в інтернеті за посиланням https://drive.google.com/…/1-Ew…/view…

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *