Кабан з вилами наперевiс атакував… депутата

Кость Тараненко

Трагiкомiчна придибенцiя в одному з творчих вiдряджень

Ваня Таранець, власний кореспондент обласної газети «Степовий край», прибув у творче відрядження до села Зачепилівки одного з районів області.
У цьому селі — центральній садибі колгоспу (а нині уже КСП) з гордою назвою «Хвиля комунізму» — Іван бував неодноразово. Тракторна бригада господарства гриміла на всю область. А очолював її молодий бригадир, кавалер ордена «Знак Пошани» Василь Горобець, якого незабаром мали висувати не абикуди, а в депутати Верховної Ради СРСР! При горбачовській «пєрєстройкє» і новому «мишлєнії» було модно висувати у керівні органи держави молодих та ініціативних, тобто «нові обличчя». Отож торік Таранцеві і було доручено написати нариса про згаданого бригадира і майбутнього депутата. Так би мовити, підготувати народ до важливої події.
Молодий бригадир виявився цікавим співрозмовником — дотепним, не позбавленим почуття гумору, компанійським. Уже за кілька хвилин вони перейшли на «ти», адже майже ровесники. Отож, коли фактів для майбутнього нарису набралося, як кажуть, повний міх, Василь запросив кореспондента до себе додому. Звісно, не обійшлося й без чарки. Хоч і з певними заходами обережності (все-таки країною розгулювала сумнозвісна «антиалкогольна кампанія»).
Після енного келиха (та й добряча ж тернівка у бригадира, ніколи Іванові не доводилось такої пробувати!), коли вже нові приятелі дійшли до фази: «Ти мене поважаєш?», Василь видав таке:
— Скажу тобі, Ваню, як другові, по секрету. Дідька лисого був би я і орденоносцем, і в майбутньому депутатом, якби не «лапа» мого дядька Івана Петровича, секретаря обкому! Зараз таке врем’я, що скільки не вкалуй у нашому колгоспному болоті, без блату ніхто тебе не помітить. Але — тс-с-с! Про це — ні слова! Я тобі н-нічого н-не каз-зав!
Розпрощалися нові знайомі добрими приятелями. За кілька днів побачив світ і нарис Івана Таранця про бригадира. А незабаром відбулися і вибори до Верховної Ради і Василь Горобець став депутатом. Та й не міг ним не стати, бо його кандидатура (отакі вибрики радянської пори) була єдиною!
…І ось сьогодні Таранець прибув до Зачепилівки з редакційним завданням: узяти інтерв’ю у новоспеченого народного обранця, котрий цими днями повернувся із Москви, де щойно закінчилася сесія Верховної Ради СРСР.
Зійшовши з автобуса у центрі села, власкор попрямував знайомою вулицею на окраїну, де бовваніли споруди тракторної. Настрій був пречудовий, весняне сонечко скупувато, та все ж лагідно пестило обличчя. Мимоволі згадалася і Василева тернівка. Чи ж доведеться скуштувати її сьогодні під грушею? Чи, мо’, так запанів у депутатах, що й давнього приятеля забув? — думалося з усмішкою.
Дійшовши до крайньої хати, Іван звернув на дорогу до тракторної. А назустріч йому, широко ступаючи, з вилами в руках простував якийсь здоровань, люто блимаючи очима і щось сердито вигукуючи. Журналіст мимоволі відступив убік. Сердитий абориген наближався. Прислухавшись, Таранець уловив краєм вуха: «Я вам, розтуди вашу, покажу кабана! А той сопливий депутат — теж давай насміхатися! Дивись, яке цабе! Я й до Горбачова дійду! Я…»
Ваня мимоволі втиснув голову в плечі, з острахом позираючи на дебелого чолов’ягу, що, мов танк, сунув посеред дороги, зиркнувши на кореспондента з-під кошлатих брів.
Розминувшись із цим неприємним типом, Іван, перевівши подих, пришвидшив крок. І тут, за якихось сто метрів від тракторної, його зупинив переляканий голос, точніше, майже шепіт:
— Здрастуйте, молодий чоловіче! — Якась тітка, нестара ще, запнута картатим платком, у старомодній «плюшці» лякливо визирала з-за густих кущів терну край дороги.
— Доброго дня! — відповів спантеличено журналіст. — А… шо тут трапилося?..
— А… він уже пішов? — замість відповіді пробурмотіла тітка. — Господи! Як же я перелякалася! — Молодиця розмашисто перехрестилася. — Та й де тепер свиню шукати? Вирвалася та й чкурнула в степ… Ой, лишенько, ой, горе мені! — залементувала молодиця. — А я ж тіко спитала в хазяїна, чи є тут кабан свиню спарувати? Хлопці ж із тракторної до тієї хати направили. — Кивнула на крайній будинок, за парканом якого зник недавній зустрічний злий дядько, — А він як зареве несамовито, як ухопить вила! Я перелякалася всмерть! Свиня вирвалася, побігла в степ, я в другий бік… Отаке жахіття прийшлося пережити! Свят, свят, свят! — жінка знову перехрестилася. — А той страшний чоловік побіг, як скажений, з вилами на тракторну! Чи не заколов там когось, не дай, Господи?..
Сяк-так заспокоївши перелякану тітку та побажавши їй швидше знайти свою свиню, Іван заспішив до тракторного стану, стурбований тітчиним лементом.
Зайшов на подвір’я, завжди гамірне у час інтенсивної підготовки до польових робіт. А тут його зустріла… незвична тиша. Ніде ані душі! Мо’, всі на обіді? Так рано ще, десята ранку…
— А… Це ви?.. — виглянуло чиєсь розпашіле обличчя з-під дощок оглядової ями в гаражі. — А він пішов?
— Та пішов, виходьте вже! — зрозумівши, про кого мова, відповів Іван.
Один по одному стали виповзати з усіх приховок механізатори. Один злазив з даху, інші — хто з ями, хто з бункера комбайна, один навіть боязко виглянув з… туалету.
— Та що тут сталося? — допитувався газетяр — І де ваш бригадир? Куди ви його поділи?
— Та он і наш Василь Іванович, легкий на спомин! — усміхнувся кремезний вусатий механізатор, вказуючи рукою на недалекий ярок, зарослий терном та шипшиною. — А швидко від Кабана утікав наш депутат! І недоторканість не допомагала!
Тут уже зареготалися інші механізатори і ремонтники, забувши, як самі нещодавно, наче щури, ховалися в усі шпарини.
Тим часом підійшов і Василь Іванович Горобець власною персоною — розкуйовджений, у глині з ніг до голови, але усміхнений і бадьорий.
— О, привіт, Ваню! — вигукнув він, здалеку упізнавши кореспондента. — А у нас тут таке…Тільки преси не вистачає!
Поступово з’ясувалася вся картина сьогоднішньої неймовірної пригоди на машинно-тракторному стані.
А сталося ось що. У розпал робочого дня дорогою із сусіднього села завітала на тракторну жінка, котра гнала попереду себе свиню на налигачі. Побачивши на подвір’ї бригадира (та ще і депутата), жінка чемно привіталася до нього і запитала, чи не знає Василь Іванович, де у їхньому селі є кабан, аби спарувати свиню, «бо вже другий день біситься клята, рятунку немає!». Василь, добре знаючи всіх мешканців села, міг би назвати принаймні трьох господарів, які тримали хряків-плідників у господарстві. Але тут (а ще солідний чоловік, депутат!) у нього ніби-то якийсь жартівливий бісик вселився:
— А чого ж? Знаю! Та це й недалечко. Ось женіть свою «наречену» до крайньої хати, там і запитаєте!
Довірлива господиня подякувала бригадиру та й погнала до вказаної хати свою свиню, не очікуючи ніякої біди.
А в тій оселі проживав Петро Веприк, на прізвисько Кабан. Загалом він був непоганим чоловіком. Але… не дай, Боже, комусь назвати його по-вуличному Кабаном! Чоловік скаженів і лютував на очах до невпізнання! Природньо, що коли довірлива жінка, нічого не підозрюючи, запитала про кабана у… «Кабана», він спочатку поцікавився, хто її направив, а дізнавшись, оскаженіло попер на тракторну…
Залетівши на територію, люто розмахуючи вилами, з диким криком: «Держіть мене десятеро, бо я всіх пор-р-ішу!», ринувся «в атаку». А, вгледівши отетерілого бригадира, несамовито заревів: «А, депутат! Щас ти в мене замість сесії в ящик зіграєш!» І, мов НАТОвський винищувач, кулею пер на нещасного Горобця. Слуга народу не розгубився, стрімко плигонув через паркан, як заєць, чкурнув до найближчого ярка, де селяни глину добували. Кабан переможно оглянув «поле бою», вигукнув: «Я вам ще покажу!» і попрямував до хати.
Отака придибенція трапилася на журналістській стежині Вані Таранця. А інтерв’ю у депутата і свого приятеля Васі Горобця він усе ж таки взяв. І написав його у дусі часу.
А сесія та була, до речі, останньою у конаючому Союзі. І тернівки хильнули добряче, на славу. Відкрито. Бо практично вже із «зеленим змієм» ніхто по-справжньому і не боровся у той непевний час.
…Роки майнули, як журавлі у вирій. А давно уже сивочолі пенсіонери Ваня Таранець і Вася Горобець — колишній журналіст і депутат — приятелюють і досі. Та все згадують при нечастих зустрічах оту кумедну і дещо драматичну пригоду з Кабаном. Що було, те було.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *