«Мінімум грошей і максимум бажання» — рецепт бюджетних і захопливих мандрів від Руслана Дробахи

За фахом Руслан — електрик. По життю — хлібороб. У душі — мандрівний байкер-фотолюбитель і творча особистість. Усе це гармонійно поєднав у ньому… мотоцикл

Якщо точніше, то спочатку був мопед, яким Руслан їздив у Козельщину, коли ще працював у місцевій філії «Полтаваобленерго». Тоді подорожі його ще не захоплювали, хоча цікаво було споглядати села рідного району. Кудись далі поїхати на думку не спадало, бо ж техніка слабенька, малокубатурна.
Потім молодший брат Сашко купив собі мотоцикла, а за ним — і Руслан. Спочатку йому просто подобалося кататися. Але згодом «катання» переросло у щось більше, й тоді довелося поміняти свого слабуватого «залізного коня» на потужнішого, щоб їздити по бездоріжжю. Звичайний китайський 200-кубовий поки що задовольняє вимоги свого господаря.
— Мотоцикл дарує свободу, у нього великі можливості — каже Руслан. — Але суть навіть не в ньому, а в бажанні заїхати далі й побачити більше цікавого. Насправді Інтернет, якщо не просто так тицяти по екрану, дуже допомагає знаходити нові маршрути для поїздок, а також учитися…

Родина Дробахів на відпочинку

Саме за допомогою YouTube молодий чоловік дізнався, що у нас на Полтавщині, виявляється, є чудові місця для подорожей мотоциклом. І пішло-поїхало. Щоправда, перший «марш-кидок» вони з братом і друзями зробили далі: на Черкащину, у Чигирин. І було це у 2019 році.
— Я підписаний на канал одного блогера, який їздив у Чигирин. То подивився і подумав: чому б нам не поїхати? Заправили баки – і погнали! Здавалося б, дорога жахлива, інша область, далеко, спекотно, — згадує Руслан,— але оцей драйв, плюс іще те, що я люблю історію, козаччину та все, що з нею пов’язане, не передати словами. А там заїжджаєш у місто, заходиш в історико-культурний заповідник — і насолоджуєшся краєвидами. Фотографуєш і фотографуєшся.

Біля Іллінської церкви

У мене є знімок, де я тримаю п’ять гривень, на яких зображена Іллінська церква у Суботові (церква Святого Пророка Іллі, збудована за наказом гетьмана Богдана Хмельницького як родова церква-усипальниця — ред.), на фоні цього ж храму… Відчуття причетності, що ось я тут дійсно був на цій землі, — неймовірні. А всього через тиждень ми знову повернулися туди, цього разу в Черкаси. Не могли пропустити байк-зліт «Дорога на Січ» — один із найбільших мотозльотів, грандіозний мотофестиваль, колони з тисячів мотоциклів, багато людей, знайомства… Ніяка фотографія не передасть ту атмосферу!

Так Руслан поставив перед собою мету — якомога більше пізнати наш рідний край. Гортає світлини і ніби заново мандрує тепер уже знайомими місцями, переживає моменти, що найбільше схвилювали за останні два роки.
Каже, одне з наймальовничіших місць — Голубе озеро на Кіровоградщині — безумовно, варте, щоб туди поїхати, тим паче, що розташоване недалеко. Там усе інакше: гори, місцевість, озеро чудове, намети на березі… Словом, хто любить красу, той її оцінить.

Трактор Руслана у бригадирівському тунелі

Згадує Чикалівський кар’єр за Кременчуком, під Кам’яними Потоками: «Туди навіть на велосипедах люди з Кременчука їздять, це ж зовсім поруч! А ми сидимо вдома на дивані, телевізор дивимося…»
Срібне озеро, що поблизу Олександрії на Кіровоградщині, славиться своєю цілющою водою. Ще у воєнний час німецькі окупанти розміщували побіля нього табори для реабілітації своїх бійців. Існує легенда, що фашисти навіть вивозили цілющу воду з озера у величезних цистернах, ешелонами до Німеччини.
Коли ж Руслан побував на горі Пивисі та викладав фото в інтернет, багато знайомих запитували: «Куди це ти їздив на море?» А воно ось тут, майже вдома — Кременчуцьке водосховище. Виявляється, люди не знають таких елементарних речей; та й сам він донедавна їх не знав. Навпроти Пивихи, тільки з боку Світловодська, — Московська гора. Там інші краєвиди, а ще є база, де можна непогано відпочити з дітьми чи компанією.
Іще одне Блакитне озеро є у Собківці під Полтавою — чудове місце. Село Заможне на Глобинщині теж запам’яталося: там гора, пляж, надзвичайні краєвиди. Щоб їх побачити, треба об’їхати Приліпку. Коли дивитися на ту гору з боку, скажімо, Нижньої Мануйлівки — зовсім не те. А всього 20 кілометрів убік — і перед тобою інший світ…
— Мене цікавив дніпропетровський напрямок, — розповідає далі Руслан. — Тож вирушив на Голубі озера під Кам’янським (колишній Дніпродзержинськ – ред.), їхав півтори години мотоциклом потихеньку, роздивлявся вусібіч, було теж цікаво… Дуже вразило Світлогірське, зовсім поруч, за Кобеляками. Знайомий байкер повів нас стежками на гору, звідки відкривається незабутня, просто шикарна картина: місце, де Ворскла впадає у Дніпро. І, звичайно ж, Говтва, мотозліт «Останній форпост» — такого я б ніколи не пропустив.

Не подорожами єдиними

Зовсім спонтанно опинився Руслан у Шарівському замку — у селі Шарівці Харківської області.
— Знайшов його в інтернеті — чому б і ні? — згадує. — Чирк, на моцик, через дві години вже там, вхід 15 гривень, походив, погуляв, облазив усе за дві години… А назад їхав через Опішню, столицю українського гончарства, ще там і в музей зайшов! Виявляється, у них є вісім локацій, де можна погуляти, тож варто приїхати на цілий день і гарно провести час.

Сторінки Руслана Дробахи в інстаграмі і фейсбуку ряснять чудовими краєвидами, локаціями і кличуть у подорожі. Відчувається, що хлопець публікує їх не скільки на згадку про те, де він побував, — стільки хоче довести своїм підписникам, що можна взяти дешевенький мотоциклик, найбільш бюджетний з усіх можливих, і мандрувати з мінімумом грошей, але з максимумом бажання. Хто не хоче, той не поїде, вважає Руслан. І зовсім необов’язково вирушати хтозна куди, за кордон, на моря, у «єгипти», а почати з нашої Полтавщини.
Ось так Руслан Дробаха досліджує навколишні краєвиди, водночас рекламуючи блогерам із сусідніх міст принади козельщинського регіону. Так один із них приїжджав до нас на Шар-гору, до Чумацького колодязя після того, як побачив світлини Руслана Дробахи у фейсбуку, і розповів про мальовничі місця нашого рідного краю на своєму каналі.
Родина позитивно ставиться до синових подорожей, адже вони ніяк не заважають виробничому процесу, бо відбуваються у вільний від роботи час. Краще мандри, ніж посиденьки у генделику, каже Руслан: «Замість алкоголю я витрачу гроші на пальне і кудись поїду, щось цікаве й нове побачу…»
Схоже, це і є кредо Руслана Дробахи: вперед, до нових знань. Якось був у Карпатах (тоді ще не мотоциклом), то щодня їздив на нову екскурсію, щоб розширити свій кругозір, усе побачити. І запам’ятати на все життя.
А Googl-фото нагадає, кине повідомлення: мовляв, цього дня два роки тому ви були там-то й там. Переглянув світлини в альбомі — і все згадав. А тепер поставив собі за мету побачити літні Карпати. І, звичайно ж, за допомогою свого вірного мотоцикла.

З триколісного — на двоколісний
(фото з різницею у 30 років)

Їхати і фотографувати стало для хлопця потребою. Тож він легкий на підйом, варто лише покликати. Навіть початок нового року відзначив новою поїздкою: знайомий блогер покликав на інший бік Голубих озер, причому 2 січня. І він поїхав тільки заради дати: «Ну, коли я ще другого січня на мотоциклі покатаюся?»
Але, буває, фотограф переважує в ньому мотоцикліста, як-от у нещодавній поїздці у Павлівку, що на Кіровоградщині. Там уся родина катається на квадроциклах, а Руслан більше фотографує і знімає на відео…
Знімає звичайнісіньким мобільним із камерою 12 мегапікселів. Але світлини, у переважній своїй більшості, дуже гарні, динамічні, насичені кольором і головне — змістом, і вирізняються хорошим ракурсом.
— Мій батько у юності захоплювався фотозйомкою, — роздумує Руслан, — тож, мабуть, цей потяг і мені передався. Багато знайомих кажуть, що не в кожного так виходить. Я вже заздалегідь знаю, яку саме хочу фотографію, якою вона вийде. Іноді доводиться користуватися фільтрами на телефоні, коли потрібно підкоригувати світло, але, в основному, використовую природну картину. Свої знання з фотографування поповнюю, знову ж таки, з інтернету.
За ці майже три роки склалася стабільна компанія мандрівників-мотоциклістів. Це переважно хлопці. Але дівчата-мотолюбительки є у Кременчуці, де є свій моторух, тож минулого року вони почали їздити у подорожі разом. Ось так і знаходять собі товаришів по духу.
— Ох і складно ж, мабуть, тобі знайти наречену, — зауважую. — Вона ж мусить бути байкеркою!
— Так, дівчина теж має бути для мене товаришем по духу. І щоб уміла фотографувати! А то мене на моїх знімках немає, тільки селфі, а це ж зовсім не те. Отож їжджу, шукаю. Пів області проїхав, поки що не знайшов…

Упевнена, що незабаром така зустріч обов’язково відбудеться, адже найкращі дороги, поїздки та знайомства у Руслана Дробахи — попереду.

Надія ЛИТВИН

Фото з архіву Р.ДРОБАХИ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *