Сільські діалоги

«По-канфетному»

— От ти ж розумна, поясни бабі, чому їх усіх на чуже тягне?
— Кого всіх?
— Та всіх! Зроду-віку були оце півники: і в мене, бач, за двором, як ліс! І в Трохимівни, і в ЗдорИхи — півники! Чи голубі, аж очі вибира, чи чисто-жовті, чи чорнильні з лимоновим — любІ на колір, а все то — півники! А тепер їх, ці півники, як «канхвети» називають — як там його, скажи?
— Іриси?
— Еге! Отак. Чи ти не вимовиш «півник», чи тобі язик на той «ірис» легше наставляється? Чи ти думаєш, від села відхрестишся, як квіти «по-канхветному» зватимеш, — хочеться мені спитать.
— Та то ж по науці так називають, а Ви кажіть, як Вам хочеться, як звикли… і не нервуйте собі.
— Та я то кажу, як звикла. І села не цураюся! А оті, що «ірискають» на півники, мені покійну Купрійку нагадують, що раз у місто з’їздила і почала нам «дасвіданія» коло череди казать — аби тільки не по-нашому. Ну, та від народження з села хотіла вирваться, так паспорт не давали. А ці чого?
— Бачте, і Купрійку покійну згадали.
— Еге!
— Розсаджуватимете півники за двором, то гукнете.
— На півники — гукатиму, а «іриси» ті з книжки виписуй, чи де ви їх там берете? В баби — не «канхвети», в баби — півники!!!

СТРАШНУВАТО

— Написала отак на папірчику 2050 і чуть не зомліла!
— А що то за сума? Пенсія? Зарплата? Виграла? Програла?
— Тобі зразу ж — сума! Рік це! Дві тисячі п’ятдесятий!
— А млієш чого? Це ще за трьома горами. Попробуй доживи!— Отож — попробуй! А мені в отакенне страшне число — тільки вісімдесят буде… А сто — в сімдесятому… дві тисячі… Цілий день з цим ходжу сьогодні. Вони всі — «до ста років дожить», «до ста років»! Мало, що День народження — восьмого березня, так ще й оце! Де той п’ятдесятий, а мені в ньому — тільки вісімдесят… Страшно!
— Та щось і мені страшнувато, якщо чесно… за тебе. Вже зараз!

БАБЛО ВIД «МАФIЇ»

— Що трубку не береш? Дзвоню тобі, дзвоню… Вже й запереживала, чи нічого не трапилось: он яке хурделить, вітрюга, мороз…— Вибачай, бабло відмиваю тут… сама розумієш… не до розмов…
— Яке таке бабло?
— Те, що «коза ностра» в джинсах позабувала. В кого — п’ятдесят, в кого — двадцятка. А в чоловіка — дві гривні, скотчем склеєні… не дуже й відстірались. Питала ж: кишені перевірили? «Тааааак!» — у чотири голоси.
— І що ж мафія?
— Хто картоплю чистить, а хто — взуття всіхнє.
— А «крьостна мать»?
— Та сушу ж — що навідмивала…

ПРО КОВIД

— Що баба ваша каже за оцю хоробу? Чи не зна?— Та таке! Вона в нас газети чита, книжки — більш, ніж ми! Бо нам же ніколи, а вона інчій раз, читаючи, аж засне в очках! Тоді попруги по щоках, як устане. «Ковін», — каже на його.
— Боїться?
— Хтойзна… Хвалилася, що баба Надька — от та боїться! Каже наша: «Шо вже їй бояться, тій Надежді, у дев’яносто один год! Вже нажилась, хай меньчі поживуть!»
— А вашій це ж скільки?
— Восімдесят дев’ять… Меньча ж!

Інна БІЛОУС

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *