Наші діти не готові до дистанційного навчання

Шановна редакціє!
Прочитавши колонку редактора «Дистанційка: примха чи необхідність?», я пригадала своє дитинство і навчання у школі

Народилася я і виросла у мальовничому селі Довга, довжина якого 2 кілометри. Школа знаходилася у сусідній Мар’янівці, яка розташована перпендикулярно до Довгої. Тож загальна відстань, яку долали школярі з початку Довгої до школи, становила три кілометри. На той час у селі не було асфальтованих тротуарів і доріг. Тож уявіть собі, як добиралися учні до школи під час заметів, дощів чи весняного бездоріжжя. Заняття розпочиналися о 8.00, щоб устигнути на уроки, малеча виходила з дому о 6.45. У ті далекі роки (1954-1962) зими були набагато суворішими за цьогорічний лютий, але нікому й на думку не спадало, що надворі холодно, то можна залишитися вдома. І в дощ, і в сніг, і в заметіль діти йшли до школи дружною, веселою юрбою.
Нині все змінилося. На мою думку, дистанційне навчання нічого хорошого не дає не лише дітям, а й батькам і вчителям. Упевнена, що не всі школярі слухають і розуміють учителя, дивлячись йому в очі. А дистанційно… Що воно дає?
Школярів потрібно не лише вчити, але й виховувати, згуртовувати, навчати мудрості, любові до батьків, до старшого покоління, прищеплювати також любов до неньки України, проводити цікаві виховні години, предметні вікторини. Я вважаю, що наші діти не готові до дистанційного навчання, виховний процес втрачений, а тому й трапляються трагічні випадки серед дітей у нашому суспільстві.
Я виклала свою думку і дай, Боже, щоб я помилялася.

Надія СИДОРЕНКО,
пенсіонерка
с. Лутовинівка

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *