МАЯТНИК ЧАСУ

Подумалось: життя людське, що спалах зорі: допоки світить, доти про нього пам’ятають. Життя — як би це банально не звучало для сучасних зледачілих, перевчених снобів, — найдорожчий, найсвятіший скарб

Зовсім скоро, 13 квітня, Олесь Воля відзначатиме свій день народження. Тож нехай ця публікація буде подарунком як йому, так і всім читачам.
А ми, увесь редакційний колектив, щиро вітаємо нашого колегу (бо дійсно вважаємо Олеся Володимировича своїм беззмінним колегою, адже він починав свій творчий шлях саме тут, у козельщинській районці). Нехай доля допомагає розставляти все по своїх місцях, а життя завжди радує новими можливостями й доброю удачею. Бажаємо панові Олесю міцного здоров’я і міцної дружби, великих успіхів і великого щастя. І щоб ніколи не збулися ніякі побажання від недругів — а натомість збулися навіть найменші побажання від друзів.

Як на духу несамохіть постають у свідомості місця мого дитинства. Насамперед бачу внутрішнім зором своїм Озеро-лози біля зниклого ще у минулому столітті у часи голодовки 33-го хутора Сліпків. Довкола, розповідала мені мама, терен цвів білясто-мерехтливо; трави по пояс стелилися, квіти квітували, здається, на всенький світ. Озеро довкруж верби плакучі облямували, гілля своє зануривши у воду. Станеш, було, над водою — і ти наче просвічувався дзеркальним відображенням. Голоси птахів срібляно щебетали; солов’їне тьохкання дзвеніло, і зозуля свій голос подавала скрадливо. Отак, було, слухаючи співощі птахів, до самісінького темна пробудеш біля Озера-ліз, дихаючи на повні груди чебрецем, васильками і м’ятою.
…Я ж пам’ятаю, коли ще в дитячому садку був, вихователька водила нас, дітвору, до Озера-ліз, і ми по зеленому килимові розбрідалися, як мурахи; і ото кожен собі квіток понариває по пучку; дивився потім, які кращі в кого.

Пригадалася й розповідь мами про її маму, бабусю Килину. Як заміж виходила у 1918 році. Батько їй надарував приданого повну скриню (кришка не закривалася). Були мотки полотна білого-сірого: бабуся не лінувалися і дбали, щоб було з чого сорочки-вишиванки шити; хустки гарні зір милували — не зіглянеш на них (так вона висловлювалася): червоні в цвіточок, і чорні в цвіточок; білі — з китичками. Запинали бабуся дітей своїх тими платками на храмові свята у церкву.
Та ось тридцять третій вороном налетів. Сім’я — шестеро дітей, а нагрянули «буксири» все одно: штирхалами хліб шукали. Де який клунок, торбинка з житом-пшеницею — усе заграбували; навіть лежала мала дитина у колисці — бабуся у колиску насіння сховала під голову дитинчаті, — і те вигребли. Пироги, напечені на честь Різдвяних свят, позабирали з-під столу в кошолці плетеній. Нічого не зоставили.
Барахла різного, Богу дякувати, не зайняли. Мама на базар почала виносити те барахло, і, як щось виторгує, принесе з базару пів макушини, штук чотири-п’ять бурячків червоних. Розріже по куску з лушпиною сирий, розділить порівну; по кусочку розіб’є — а воно ж не вгадаєш, щоб усім порівну, то бирькувалися, кому який дістатися має. Щоб ні в кого зобиди не було. Носили бабуся на базар у Бреусівку барахло доти, поки дно в скрині показалося. А як останню простиню забирали (дубовим листям і зелено-блискучими нитками вишиту — найгарнішу), бабуся Килина заплакала гірко. Казала, що як же вона над вишивкою сиділа, ночей не досипала при гасюрці, а тепер доводиться віддавати її за пів макушини…
Не стало барахла. Як жити? Що робити?
Накинула вже моя мама торбину на себе, пішла старцювати. Хто картоплину дасть, хто буряка кусок, а в більшості хат люди так збідніли, що нічого не давали. Якось, ідучи з порожньою торбою додому, мама натрапила на купу попелу — а там лушпиння з буряків-картоплі. Все визбирала до лушпинини і паличкою, на додачу, виколупала два качани капустяні. Вдома бабуся Килина помили знахідку, порізали дрібненько й зварили суп. Такий суп був смачненний, що наче добрішого і не їли зроду.

Пригадую і той день Перемоги — напрочуд сонячний, лагідний, якоюсь невидимою святковістю просякнутий, коли ми, молодь винниківська, поз’їжджавшись із далеких і близьких країв, немов птахи до гнізда рідного, зібралися на Озері-лозах. Близькими, як ніколи, здавалися ми один для одного. Адже тут з малого-малечку гарцювали до упаду, пасли гусей, овець, хто кіз, а хто старший — корів.
Звучала музика на баяні, танці були веселі, аж луна котилася по селах довколишніх. Запросив я тоді й Гриця Сердюка, мого товариша незрадливого ще зі шкільних років мрійливих і краєзнавця відомого. Вирішили прогулятися Озером у бік «большака» до Рибалківської козацької могили. Синім шовком васильки стелилися під ногами обіч стежки, молочно-білими крапками ромашки від вітру грайливо й довірливо коливалися. Просторо на серці, небуденно, урочисто. За розмовами не помітили, як на «большаку» опинилися. «Саме цією дорогою наші воїни відступали у серпневу спеку 1941-го», — пояснював Гриць і навіть назвав точні дати: 10-17 серпня.
І ось хвилин через двадцять ми на вершині Козацької могили. Які простори окові відкрилися — розгонисті, степові, зеленим полум’ям вони палали довкруж. Розсипом думок переповнювалася душа, коли ти ново й незбагненно могутнішаєш, тривалішаєш у собі; коли з ясновидючою разючістю усвідомлюєш: таки недарма ти з’явився на цей ворохобно-прекрасний світ. Вічність мовби приторкалася ненав’язливо й по-домашньому. Не ота холодна, байдужа до твого існування Вічність, а Вічність тепла, ніжна, як материні руки…
З висоти Козацької могили, як ніколи заглиблено, усвідомлюєш неповторний, розкутий плин подій світових і свого єдиного сум’ятливого життя на землі. Коні Часу біжать уперед. Не біжать навіть — летять; вітри їх не можуть наздогнати найпрудкіші. Отак незагнуздані коні нагарцюються, набігаються, а потім приляжуть на короткий спочинок біля Козацької могили десь. Прилягли вони й зараз, спочивають біля нашої Рибалківської могили, що через поле вітровійне ніби перегукується з минулим і з тим, що коїться у дану мить невловиму. Натомились Коні Часу. Спочивають. Сплять. Сняться їм, мабуть, жахи минулі, звідані матір’ю Україною. Тож і здригаються коні уві сні. Розкудлане рвучке небо ніби намагалося затриматися своїми верткими вогкими клубками за зелену вихрясту спину Козацької могили. Але хмарам це не вдавалося, як, власне, ніколи і не вдасться затримати, зупинити мінливих, вільних і непокірливих, як степ, Коней Часу.

Побачилися ми з Грицем (був вихідний) і наступного дня. Знову якась невидима, шляхетна сила спонукала піти вклонитися Козацькій могилі. І знову небуденні, ясно-тривожнії думки заполонювали єство. Позаяк тільки вчора відсвяткували черговий день Перемоги, то думалося про те, чого Перемога коштувала українському народу, коштувала для полтавців і зокрема для козельщинських моїх краян. Незагойною досі раною вона на страдницькім тілі України. Але так воно чомусь стається, що реальний час помічати ми не вміємо, а той, що минув, вигадуємо і підфарбовуємо у рожеві барви. А взагалі, думається, що Часу стільки, скільки вдається його вловити й вибороти у буремному, смертно-воскресаючому огромі життєвому. Він, Час, тільки для добрих людей добрий; злий — для злих; дурний — для дурних; мудрий — для розумних; люблячий — для закоханих. Але щасливий у Часові тільки той, хто вибирає лише Богом призначений і визначений момент. Що ж до минулого Часу, то його взагалі немає, а є вічнотривале Сучасне. Саме воно і є життям. Нам бажається, щоб Час рухався в унісон і разом із нами, та він попри наші пожадання зникає у Вічності, ніби вода у пустельний усепоглинаючий пісок, відомими тільки йому артеріями й капілярами.
Думається передовсім і про те, що чи то вже ми, українці, такі приречені й дурні, що серед нас найкраще живеться злодіям, демагогам, космополітам і брехунам. О — ні! Так не повинно бути. І хоча сатана тут, на землі, й править бал, а ми все одно маємо лишатися людьми і, Боже нас борони, не опускатися до мавп’ячого стану, тобто губити себе у пустомолотних балачках про політику, у війнах, голодовках і всіляких підозріливого кольору й запаху революціях.
Поки сонце високе ти бачиш у небі,
Поки день злотооко усіх нас п’янить, —
То не тільки у небі — у серці, мов лебідь,
Час у миті одвічній летить.
Віки, мов жорна, — туго так скриплять,
Від скрипу того серце аж волає.
Все більше горя — менша благодать.
Грядуще невідомістю лякає
.
Отже, як мантру найдорожчу, повторюю: осідлати Коня Часу важко, а втриматися у його сідлі — ще важче…

Скажу насамкінець і слово своє про Вічність — подругу Часу невтоленну. Вічність — ніщо. Холодна, сувора, ніяка, ніде й ані в чому. Вічність навіть не «тундра» — Вічність «Арктика», з її дрімучими, незрушними льодами і жорстокою мерзлотою. А ми, метушливі й зухвалі земляни, прорвавши, здавалося б, застиглу на віки греблю Часу, в Лету летимо. Але летимо дурнувато й наївно, намагаючись похапцем за неї вчепитися, мов за рятівну соломину. Тож і дивимося на світ перелякано, з сентиментальною благальністю — знизу вгору. Але ж Вічність, схоже, ще дужче нас зненавиджує.
Ще: Вічність вважають осердям і оселею Бога. Настільки вона велетенських обшарів-розмірів, яко вглиб, так і у висоту, що не дано збагнути її. Безвимірно-незмірні Природа й Усесвіт мають мільйони й мільярди осель. Тож яких розмірів — уявіть! — Природа і Всесвіт, коли вони без жодних потуг і запобігливих потурань уміщають у собі всіх планетарних і зоряно-галактичних богів, саму Вічність приголублюють.
Маятник Вічності коливається то вправо, то вліво по незбагненних орбітах, і нема тому коливанню кінця-краю. Як для неї самої, так і для людини.

Олесь ВОЛЯ,
с. Винники — м.Київ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *