Традиції моєї Приліпки

То вже була третя корова, яку тримали у своїй господі Катерина Леонтіївна Мокієнко разом із дочкою Ольгою Іларіонівною Зіненко. На той час я працював баяністом сільського клубу та за сумісництвом — учителем музики й співів місцевої восьмирічки. Тож, звісно, мав відношення до ведення домашнього господарства

Тоді наша сім’я ще жила на старому дворищі, ближче до того кутка села, що звався Бабаківкою — під горою Лобасівкою. Пам’ятаю, одну з корів звали Ряска, наступною була Майка. А того року (то був березень 1980-го) на сімейній раді вирішили замінити свою годувальницю, бо у всякої тварини, як і в людини, є свій вік. Попередньо домовились із тодішнім головою колгоспу, Василем Яковичем Руденком, навзамін старенької взяти тільну теличку. «Видивлятись» пішла мати, зупинивши свій погляд на тих двох нетелях, які їй сподобалися найбільше. Далі, як молодому хазяїну, доручили вибирати мені. Найбільше припала до вподоби теличка світло-бежевого окрасу, на зразок типової української степової породи.
Пригадую, як бережливо ми супроводжували свою обраницю, але «благословляти» у двір мала сама бабуся! Вона застерегла, що першою повинна зайти Березка (так назвали свою годувальницю). До того ж, бабуся Катя, наче чекаючи на дорогу гостю, простелила перед теличкою один зі своїх вишитих полотняних рушників. Був приготований і щедро посипаний сіллю окраєць свіжоспеченого хліба. Взявши за налигач, старійшина нашого роду завела в двір Березку і та пройшла по рушнику всіма чотирма ратичками. Бабуся, звично перехрестивши, згодувала приготований для неї хліб і багатозначно промовила: «Піде в руку!» Тоді рушник годилося мерщій згорнути, аби по ньому вже ніхто не пройшов. Березка відразу прижилася у затишному сарайчикові. Як мовиться, прийшлася до двору.
Кажуть, така традиція, як своєрідне благословення майбутньої годувальниці, свого часу існувала серед добрих приліпських господарів. І невідомо, чи була тоді знаною ще в якомусь із місцевих сіл. Це підтвердила і достойна представниця тодішнього сільськогосподарського виробництва, рідна тітка по лінії батька — Галина Трохимівна Зарівчацька. За професією, багаторічним досвідом роботи в колгоспі вона добре розумілася в усіх тонкощах тодішньої тваринницької галузі. Як зоотехнік відповідала за стан справ на чотирьох фермах: свинотоварній, пташиній, вівцефермі і так званому «брудері» (дорощування молодняка птиці). При зустрічі, пригадуючи минуле, ми неодноразово поверталися й до цієї теми. Тітка з теплом і певною ностальгією розповідала про ту гарну приліпську традицію, коли корову, яку брали в двір, обов’язково проводили по вишитому рушникові… І згодовували окраєць свіжоспеченого хліба.
Згадуючи і колишніх, уже останніх господарів тієї садиби, і всіх покійних представників моєї великої родини за поминальною трапезою, ми усі разом мимоволі відновили у пам’яті прадавні, з діда-прадіда успадковані традиції та обряди, характерні саме для села Приліпки.

Валерій Зіненко,
вчитель-пенсіонер

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *