Живий плач мертвої зони: ліквідатори-земляки

Ту мирну весняну українську ніч на берегах Прип’яті люди ніколи не забудуть. Вона була, як зараз усім здається, найтихішою і найтемнішою, і не сповіщала про біду. Навпаки — всім жителям містечка атомників ще звечора, під вихідні, хотілося отримати від природи хорошу погоду. Але тієї ночі з 25-го на 26 квітня час
уже став далеко не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік пішов на години, хвилини, секунди.
О першій годині 23 хвилин 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС нічну темряву несподівано розірвало велетенське полум’я. Треба було якнайшвидше приборкати цього страшного атомного звіра, що вирвався з-під контролю людини

Відважними героями, як відомо, не народжуються — ними стають. Такими героями стали Микола Єхніч із Мануйлівки та жителі Бреусівської сільської ради Володимир Семенович Балась, Олександр Володимирович Павлюк, Валерій Андрійович Савенко, Григорій Трохимович Сердюк, Володимир Іванович Чепура, Федір Федорович Шевалаєв.

Для сім’ї Єхнічів з Мануйлівки Чорнобиль став чорним птахом, який увірвався до них без запрошення. Тому що забрав із сім’ї сина, чоловіка, брата, батька Миколу Володимировича, ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС.
Микола Володимирович народився 30 березня 1964 року, виріс у сім’ї Любові та Володимира Єхнічів. Закінчив Мануйлівську школу, відслужив армію, одружився.
Коли дружина Алла була на 9 місяці вагітності, Микола отримав повістку…
От що розповів Микола Володимирович в інтерв’ю для газети «Зоря Полтавщини» у 2000 році:
— Принесли мені повістку на 180-денні збори, я пройшов комісію в районі. Поїхали ми спочатку в Комсомольськ, потім — у Київ. Це було у квітні 1987 року, то ми здогадалися, куди нас везуть, бо вже рік минув від аварії. Хочеш чи не хочеш їхати, нас не питали. Працювати доводилося на різних роботах, куди направляли. Жили за 30 кілометрів від зони, в наметах. З нашого району забрали тоді 5 чоловік. Проблема була, пам’ятаю, з питною водою. Давали нам по дві півлітрові пляшки газованої води на добу.

Микола Єхніч

Микола не сповіщав дружину, де він, писав лише, що у Київській області. Але односельці знали, що там за біда. Алла дуже хвилювалася. Може, тому й дитину свою, донечку Маринку, яку виношувала ще від часу страшного вибуху на ЧАЕС, жінка втратила. Дівчинка прожила лише добу. А її татко, пробувши в Чорнобилі місяць, повернувся, коли немовля вже поховали.
Після Чорнобиля повернувся додому, пройшов медкомісію, працював у колгоспній будівельній бригаді, допомагав відбудовувати місцеву церкву.
Спочатку медкомісії проходив регулярно, щороку. Та якось, за словами дружини, повелися з ним грубо, то він узагалі перестав їздити на ті комісії. І в санаторії теж не лікувався, хоча син побував у оздоровниці двічі.
Наслідки перебування у Чорнобильській зоні не забарилися: у Миколи Володимировича діагностували онкологічне захворювання. 14 жовтня 2007 році його не стало. Тож ми постійно згадуємо нашого захисника від чорнобильської біди у своїх молитвах. Царство небесне та вічна пам’ять Миколі Володимировичу Єхнічу та його безвинній донечці Маринці — жертвам цієї ядерної катастрофи.

Чорнобильський дзвін…
За ким же б’є він?
За тим, хто пішов
У високу блакить,
Щоб звідти на мудрість
Нам очі відкрить.
Щоб пам’ять не згасла,
Щоб ти пам’ятав,
Як розлючений, грізний
Реактор палав.
Чорнобильський дзвін —
Печаль і журба.
За тими б’є він,
Кого вже нема…

Володимир Балась

У мальовничому селі Новоселівці навесні 1958 року в сім’ї Семена Максимовича та Надії Федорівни Баласів народився хлопчик, якого назвали Володимиром. Приваблював з дитинства своїми карими очима та широкою посмішкою. Ріс допитливим та жвавим хлопчиком.
Швидко промайнуло дитинство, і восени 1965 року помчав до Бреусівської середньої школи, яку успішно закінчив 1975 року.
З 1976 по 1979 служив у лавах Радянської Армії в Уссурійську. Після служби повернувся у рідне село, став працювати комбайнером у колгоспі «Ленінський шлях», пізніше фуражиром. Після реорганізації господарства працював столяром.
Високий, стрункий юнак з розкішним голосом приваблював погляд не однієї дівчини, але щастя своє знайшов Володимир із красунею Оленою, яка приїхала працювати навесні в колгосп із Закарпаття. Народили і виховали трьох розумних і красивих дітей: Ростислава, Богдану та Максима.
Та не судилося щасливо дожити до старості в родині. Володимир Семенович одним із перших з нашої сільської ради з травня по липень 1986 року ліквідовував наслідки Чорнобильської трагедії. І невблаганна смерть вирвала із сім’ї батька, чоловіка, господаря. Осиротіли діти та дружина. Та в пам’яті односельців Володимир Семенович Балась назавжди залишився патріотом своєї рідної землі.

Володимир Чепур із дружиною Галиною

Літо 1955 року порадувало сім’ю Івана Павловича та Катерини Паньківни Чепур народженням другого синочка Володимира. З дитинства Володя відрізнявся з-поміж інших дітей скромністю, доброзичливістю та чесністю, ріс дуже розумною дитиною. З 1963 по 1973 рік навчався у Бреусівській середній школі. З 1974 по1976 служив у лавах Радянської армії у Німеччині.
З дитинства любив щось конструювати, тож обрав професію зв’язківця. Працюючи у Бреусівському радіовузлі, заочно поповнив свої знання у Київському технікумі зв’язку. На ліквідацію аварії в Чорнобилі потрапив у другу хвилю, тобто з серпня по вересень 1986 року. За станом здоров’я вийшов на пенсію у 1993 році.
Разом з дружиною Галиною народили та виховали двох діток, Володю та Маринку, які стали надійною опорою батькам у житті.

Сім’я Володимира Івановича та Галини Павлівни Чепур — взірець сім’ї для наслідування в нашому селі. Окрім усього сказаного, Володимир Іванович — один із найактивніших читачів нашої бібліотеки з багаторічним стажем. Тож нехай йому щастить і здоровиться ще багато-багато років у колі дружної родини.

Валерій Савенко із дружиною Аллою
Валерій Савенко

Улітку 1963 року родина колгоспників Андрія Миколайовича та Олександри Володимирівни Савенків поповнилася ще одним синочком Валерієм. Гомінко, весело було у їхньому дворі: підростали сини, доглядаючи ще й молодшу сестричку Любу. Ввічливість, щирість, порядність відчувалася у кожному вчинку дітей.
Валерій навчався у Бреусівській школі з1970 по 1980 рік. Запам’ятався вчителям і однокласникам як жартівник і гуморист, а також великий любитель футболу. Після випуску продовжив навчання в одному з кременчуцьких профтехучилищ, де отримав спеціальність електромонтера. Його армійська служба проходила в Узбекистані.
Після армії Валерій працював за спеціальністю у Кобеляках, Кременчуці, на Крюківському вагоноремонтному заводі, звідки його і направили на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. У Чорнобилі Валерій Савенко перебував з червня по вересень 1986 року.
У 1991 році він повертається до рідної Бреусівки. Працює механізатором та помічником комбайнера у місцевому аграрному підприємстві. Разом із дружиною Аллою Миколаївною дали путівку в життя двом синам.Та не судилося жити в щасті й радості до старості. У грудні 2015 року Валерій Андрійович відійшов у вічність. Але рідні, друзі, односельці й досі згадують і завжди пам’ятатимуть цього доброго, щирого, працьовитого чоловіка.

Григорій Сердюк

Григорій Трохимович Сердюк був другим сином у родині. Народився навесні 1965 року. Його батьки, Трохим Андрійович і Катерина Левківна, працювали у місцевому колгоспі.
Після 8 класів Гриша пішов на курси зв’язківців, бо ще з дитинства мріяв про цю професію. Принагідно освоїв ще й водійську спеціальність, закінчивши Крюківську автошколу.
Відслуживши належні два роки в армії, Григорій повернувся до рідної Бреусівки.
На ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи юнака направили одним із перших — він був на ЧАЕС із травня по серпень 1986 року. Тому рано й пішов на пенсію за станом здоров’я — оті місяці біля ядерного реактора, безперечно, далися взнаки.
Але радують діти Олег та Юля; дочекався й онуків, які додають багато приємностей життю Сердюків. Тож нехай і надалі додається позитиву цій хорошій родині!

Олександр Павлюк був найстаршою дитиною у багатодітній сім’ї колгоспників Володимира Олександровича та Марфи Никифорівни, надійним помічником батькам у вихованні молодших братів і сестри — Вадима, Каті, Андрійка та Сергійка.
Навчався у Бреусівській середній школі з 1957 по 1965 рік. Закінчивши 8 класів, навчання продовжив у сільському профтех-училищі й отримав спеціальність електрика.
Служив у армії з 1970 й аж до 1985 року, побувавши у далекій Монголії, а пізніше — у сусідній Білорусі. Після служби повернувся до рідної Бреусівки. Спочатку працював електриком у колгоспі, а згодом — на підстанції Козельщинського району електромереж.
Одним із перших, із травня по вересень 1986 року, ліквідував наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, що згодом негативно відбилося на його здоров’ї.
Разом із дружиною Вірою Кирилівною народили і виховали доньку Світлану. Жили щасливо, весело — Віра була дуже жартівливою. Але так склалося життя, що на старість Олександр Володимирович залишився самотнім: донька вивчилася і створила свою сім’ю, а кохана дружина раптово відійшла у вічність. Смуток огорнув його серце. І невдовзі, у листопаді 2006 року, Олександра Володимировича не стало — він трохи не дожив до свого 55-ліття…
Але односельці шанують пам’ять про Олександра Володимировича й донині.

Федір Шевалаєв

Так склалася доля Федора Федоровича Шевалаєва (1953 р. – ХІІ.2012 р.), що він, корінний донеччанин, став полтавцем.
Федір народився у далекій Макіївці взимку 1958 року. Спочатку було навчання у Макіївській середній школі, потім — робота на Донецькому заводі «Сантехдеталь» електрослюсарем. З 1972 по 1979 рік — армійська служба.
Потім життєва дорога завела Федора у Кременчук, де працював вантажником. Жити у місті ставало важче і важче. І у 1986 році переїхав з дружиною Катериною Андріївною та двома дітьми у Козельщинський район, працював у сільському господарстві.
З липня по вересень 1986 року Федір Федорович був у числі ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Хоча й продовжував після цього працювати у тваринницькій галузі місцевого аграрного формування, та Чорнобиль дався взнаки: за станом здоров’я у 2003 році довелося піти на пенсію. У грудні 2012 року Федір Федорович пішов із життя, не доживши й до шістдесяти. У пам’яті односельців залишив по собі добру згадку.

Автори:

Юлія МИЛЕНЬКА,
директор Мануйлівського літературно-меморіального музею О.М.Горького;

Діана ІВАНКО,
бібліотекар Бреусівської
сільської бібліотеки;

Лариса ДОВГАНЬ,
вчителька-пенсіонерка

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *