SONY DSC

Сила слабких: як склалася доля першої на Полтавщині комбайнерки

Життя козельщанки Майї Петрівни Міщенко (у дівоцтві — Голуб) було дуже важким і неспокійним, тому і спогади полилися журливі та болісні. Час від часу змахувала натрудженими руками непрохану сльозу, що мимоволі котилася по щоці. Війна, голод, повоєнні роки. Дитинства, як такого, не вирізняє,
бо промайнуло воно білим лебедем у недитячих турботах. А юність і зрілість — у важкій щоденній праці

Війна у тилу
За її плечима — лише чотири класи навчання у школі, та й то з перервами… на війну. Ось і вся наука. У 1939 році Майя саме пішла до першого класу, коли почалися неспокійні часи. Не розумів ніхто, що то за огорожі з’явилися із колючих дротів навколо церковних приміщень, що за люди там метушаться… Дорослі лиш перешіптувалися між собою, що там був концтабір, де утримували полонених поляків.
Далі — війна. Батько Петро Купріянович пішов на фронт, звідки уже не повернувся, у 1944 році загинув при визволенні Угорщини. А мама Параска Федорівна вагітна з чотирма дітьми лишилася удома.
Дуже добре запам’ятала 12-річна Майя, як у 1943 році німці вели полонених через Козельщину на Кременчук.
— Женуть їх, бідолашних, кров сюрчить із ніг, спотикаються, — згадує Майя Міщенко. — Голодні, виснажені. Мама щось там приготує: кабака стушкує, яєць наварить, а потім накладе усього потроху у відра та корзини. Ми з дітворою з гори біжимо (а жили тоді за церквою, у двоповерховому будинку), заскакуємо у шеренгу і роздаємо по шматочку їжі тим нещасним. І куди той страх дівався!
А одного разу Лєна Тимошенчиха побачила, що німець наставив на мене приклад автомата, і як турне мене в акацію! Ото й урятувала мене тоді, а то убив би.

Бувало, полонені кущами тікали. І у нас на горищі переховувалися. Ми спочатку не здогадувалися про це. Мама якраз тоді відвезла менших дітей — семирічну Тамару й однорічного Вітю — на село. А я зі старшими братами — вісімнадцятирічним Володею та шістнадцятирічним Борисом — лишилася на господарстві. Якось увечері пішла доїти корову, коли зирк! — а там хтось чужий. Озивається: «Дитинко, дитинко, не бійся!» А вони, виявляється, іноді злазили з горища, щоби трохи здоїти собі молока у баночку, тим і перебивалися. А не знали ж, які ми люди, чи можна показуватися. Потім уже я носила їм їсти.
Пам’ятаю, як старшого брата Володю переховували тоді, щоб теж у Германію не забрали. Із гною ліпили таку собі халабуду, викладали стіни всередині і ховали його туди на день, а на ніч розбирали, він приходив ночувати у хату. На ранок знову ховали у купі гною. Невдовзі він пішов воювати, був двічі поранений.
Там, де старе приміщення терапії, тоді розташовувалася німецька комендатура. А поза нашою хатою, у шкільному садку — як ото котушка ниток, було таке здоровенне «намисто», звідки тяглися дроти для зв’язку… То ми з однокласником Вовкою брали сокирки і ходили їх перерубували.
Там же, у садку, в нас був курінь, де ми, дітвора, гралися, робили ляльок. Одного дня наші відступили, а німці зайняли Козельщину. Прибігаю я увечері у той садок, а там — поранений у руку солдат. Каже: «Доцю, дай мені якусь гражданську одежу». То ми з братом перев’язали його, нагодували, дали батьковий одяг, і Борис кудись вивів його уночі.
А перед тим, як наші звільнили селище, останні троє есесівців їздили на конях і палили усе підряд. Підпалили старий Будинок культури, поліклініку, будинок за аптекою. Нас четверо — я, мій дядько Грицько Голуб, брат Борис і його товариш Іван Колотій — біжимо із мішками з піском та землею, бігом тушимо слідом. Закопчені, замурзані. Бачимо, їдуть наші солдати на конях, питають, де німці. Кажемо: «Тільки-но поїхали».
Хвилин через п’ятнадцять у Козельщину вже заходила важка артилерія з гарматами. Ми чимдуж додому, понабирали молока, стоянок — що лишилось після німців, бо мед і яйця окупанти позабирали. А качок ми заховали на горище.
Один офіцер спитав, як мене звати, потім каже: «А давай-но з нами, сміливице, будеш партизанкою!». А Борис йому: «Е, ні. Її війна — тут, у тилу».

Майя Міщенко

«І швець, і жнець…»
На зміну жахіттям війни нарешті прийшло мирне життя. Та повоєнні 1945-47 роки були не менш важкими, адже запам’яталися Майї, передусім, тяжкою працею та постійною нестачею їжі.
— Старший брат Володя одружився, у Буняках пристав у прийми, — розповідає далі Майя Петрівна. — А Бориса забрали у школу ФЗН (фабрично-заводського навчання), по-народному «труд-армія». Я лишилася за старшу — і за няньку Тамарі з Вітею, і за господиню.
Мама у радгоспі працювала. Пайок, було, дадуть їй — хліб із макухою, і не знаємо, чи сміятися, чи плакати над ним. Малому Віті віддамо, а він з’їсть — і все одно голодний.
Тоді я, чотирнадцятирічна, також пішла працювати у радгосп. Спочатку була вантажником. Зимою перебирали картоплю у погребі, кукурудзу драли. Навесні стала до тракториста причіплювачем. Навіть не знаю, як тоді справлялася з п’ятилемішним плугом. Потім бригадир каже: «Майю, нумо покажемо, як запрягати коней, будеш возити воду». Отож возила діжкою воду до тракторів, напувала людей. Працювала також за нарядами — по 75 снопів зв’язували, поки трактор обійде поле один раз. Гребла у валки люцерку. Аж кров чвіркала із поколених стернею литок!
Ох, і дурна була в роботі — і швець, і жнець! Було, перебирають баби буряк чи картоплю, складають у величезні плетені корзини, по двоє заносять їх у погріб — а я сама пру. Біля молотарки робила, стояла під половою (мені наче гіршого немає нічого: вилазиш — а та полова тобі у кожну шпарину забилася), під зерном.

Невдовзі працелюбну й тямущу дівчину директор Петро Купріянович Сірик і бригадир Никифор Іванович Давиденко послали на двомісячні курси помічників комбайнерів у Золотоношу.
Приїхав сюди у радгосп працювати механік Іван Удод, — продовжує далі моя співрозмовниця. — Отож він став комбайнером, а я — його помічником. І часто було, що той зніметься, гайне то до трактористів, то ще кудись, а я сама працюю. А Сірик приїде, та тільки дивиться, чи то комбайн порожній іде, чи у ньому хтось таки є. А тоді й каже: «Їдь, Майю, вчися на комбайнера. Чого ти будеш комусь гроші заробляти?». Тож у 1949 році я закінчила ще й шестимісячні курси комбайнерів.
Так я стала першою жінкою, вірніше, дівчиною-комбайнером в області. Сіла за кермо «Комунара», дали мені помічника. Трактористом біля мене був Максим Красовський.
Було цікаво, та не скажу, що легко, — навпаки. Щось заб’ється у комбайні чи не так гуде — мене всю трусить. Та й працювати доводилося дотемна. Уже у клубі другий сеанс кіна закінчився, а я у комбінезоні тільки йду з роботи. Мама сидить, чекає на мене, гріє воду на цеглинах. Помиюся. Щойно ляжу — пора вставати. О п’ятій іду на роботу, готую комбайна: обмітаю, шприцую. Не бачила й світу Божого.
Ще й Удоду не давало спокою, що якесь дівчисько утерло йому носа. Якось обмолотили ми ячмінь під Панасівкою. У мене на комбайні поламалася головна шестерня і ми поїхали з ним у Лутовинівську сільгосптехніку по запчастини. Поставили ту шестерню уже увечері. Після цього Удод напився, сів за кермо і десь ударився машиною. Звісно, отримав чергову догану від директора. Так і виходило, що Івана постійно лають, а мене — хвалять! Тож невдовзі він вирішив помститися мені.
За аеродромом було пшеничне поле. Така пшениця золота! Й зараз очі як заплющу, а те поле мені ввижається. Я загнала комбайна, тричі пройшла. Щось забилося в агрегаті, не проходила солома. Я зупинила комбайна, полізла скручувати той «п’ятерок». Тут Іван Удод під’їхав, поліз у комбайна. Підкрутив карбюратора, щоб на магніт почало капати пальне. Невдовзі воно спалахнуло… Тим часом Удод мерщій поїхав у міліцію і заявив, що згоріло п’ять гектарів пшениці, копи і комбайн. А це ж було недалеко від трактористів. Хлопці побачили і кричать: «Майю, швидше виїжджай на аеродром, бо горить комбайн!». Була у нас і бочка з водою, і вогнегасник, я виїхала, і швидко усе загасили.
Я плачу, засмутилася. Аж тут прибула міліція, керівництво радгоспу, склали акти, виписали штрафи. Директор подивився на усе це, вислухав свідків і наказав, щоби через 24 години Удода разом із сім’єю й духу не лишилося у Козельщині…

Із сином Валерою

«Майські покоси»
Загалом у радгоспі Майя пропрацювала вісім років, із них два — комбайнеркою.
У 1951 році вийшла заміж за свого односельця Михайла, котрий теж зазнав нелегких життєвих випробувань. Він також був із багатодітної сім’ї. Розповідав, як осиротів. Того дня батько був у хаті, а мати з меншими чотирма дітьми ховалася в окопі за хатою. Коли німці відступали, кинули гранату, і та утрапила до їхньої схованки. Мати миттю схопила ту гранату й кинула під себе. Навіки малому Михайлику запам’ятався останній мамин зойк: «Діточки, це — наша смерть!..» Довго контужені діти не могли прийти до тями, а потім не розуміли, що сталося і чому мама не йде до них. Мишко лишився інвалідом по зору. Дві його сестрички і братик також отримали осколкові поранення.
Час нестримно рухався вперед. Молода сім’я Міщенків збудувала власний дім на місцині, де раніше був радгоспний садок; виростила двох синів — Валерія і Павла.
Михайло умовив Майю піти з радгоспу, навчив рахувати на рахівниці.
— Влаштувалася я тоді продавчинею лотка у скверику, невдовзі перевели у магазин на базі, торгували з Катею Сундучкою. Потім у ковбаснім магазині, — описує свій трудовий шлях Майя Петрівна. — Трохи була маляром. Пам’ятаю, як будували музей у Мануйлівці, так надихалася фарби, що носом і ротом кров пішла. Далі дванадцять років торгувала у «СУ-17» (будівельне управління № 17 — ред.).
У райсоюзі вантажником робила. По сто кілограмів цукру у «жалив’яних» мішках кидала з трапу на машину. Дві машини учотирьох розвантажували, а після обіду ще прийде дві машини борошна…
Потім пішла у санстанцію до Юрія Афанасійовича Проскурні, де робила завгоспом і дезинфектором по пів ставки. Там пропрацювала тринадцять років. Прийшла туди, будівля тільки збудована, коридори ще не закінчені. Рано-вранці, о четвертій годині беру два мішки, назбираю кінських кізяків, замісю, приготую, поки усі посходяться…

З онуками Альошею й Галею

Шість років трудилася у комунгоспі, звідти і пішла на пенсію.
А після роботи ще ж виполювала по два гектари буряка! Тільки здоїла корову, відігнала, на велосипеда і — в поле. Якось приїхала до мене сестра допомогти. А потім повернулася додому (вона була інструктором спорту при заводі у Фастові), а її питають колеги: «Тамаро Петрівно, на якім Ви морі були?» — «На зеленому!» — відповідає. — «Такого ж немає!» — «А в Козельщині є!» — сміється.
Другий раз як подумаю, скільки я переробила усього за життя! Люди по курортах та морях роз’їжджали. А я? Тільки й радості було у житті, що чоловік, діти, онуки та правнуки. А так більше нічого хорошого й не було.
Ще після війни, як працювала у радгоспі, прийшла путівка на курорт. Директор оголосив: «Пошлемо Майю Голуб, вона одна заслужила, бо не цурається ніякої роботи». А мама як дізналася, та нізащо: «Що я без неї сама робитиму з дітьми? Не пущу!». Раз у житті трапилася нагода відпочити по-людськи, та й та закінчилася, не почавшись. Як робила у торговлі, їздили кілька разів у Потоки до Псла купатися. А у 1985 році, коли у комунгоспі працювала, були на екскурсії у Леніграді. Їхали через Ніжин, Новгород — так, вважай, світу й побачила.
Робота, домашнє господарство — дві корови, по пів сотні гусей, качок, а ще курей без ліку, бо вони лупилися, де хотіли і коли хотіли.
Косила траву — не гірше за дядька. Їду на велосипеді: прив’язані коса, сапа, вила, граблі. Іван Раць перестріває: «Майю Петрівно, ти б купила до велосипеда причіп, бо вже інвентар не поміщається!». Зранку покосила під Омельничим, тоді поїхала, пополола город, там у мене 15 соток було. Вернулася, покоси поперевертала. І скирдувала сама. Деякі «доброзичливці» навіть заздрити примудрялися: буцімто де воно все береться у тієї Майки?
А якось їдуть директор інкубаторного з хлопцями із Михайликів, де вони працювали на капусті. Я ж у Демидівці намітила таку густу конюшину біля кладовища! Тільки встигала махати косою. А хлопці між собою голосно: «І хто ж то такий проворний у косинці?» «А хто ж іще, як не Майя? Майські покоси!..»

Куточок пам’яті у будинку Міщенків (зліва направо):
син Павло, чоловік Михайло, син Валерій, сват Володимир

Нелегка доля у цієї мудрої жінки, за плечима якої — важка праця і так само важкі спогади. Майже двадцять років, як овдовіла, слідом, один за одним, пішли у засвіти сини Валерій і Павло. Зрідка навідуються невістки, онуки, правнуки, племінник та соцпрацівниця. Тож у колись повній людей хаті тепер — невимовна тиша. Лише радіо гомонить — чи не єдиний друг і порадник бабусі. А ще, як вона зазначила, сумує, що і нині в Україні біда, гинуть люди. Так огортає серце смуток, коли слухає новини про чергові втрати на Сході нашої країни!
Днями ж,12 травня, Майя Петрівна перегорнула дев’яносту сторінку свого життя. На жаль, не при повному здоров’ї, бо місяць тому «пощастило» зламати ногу, — та зі світлим розумом і міцним духом. Тож нехай Ваші роки, шановна, не старять душу, хай не підводить здоров’я ще багато довгих літ. І щоб Вас завжди зігрівали теплі обійми близьких і рідних.


Наталія РОМАНЧЕНКО

Фото із сімейного архіву М.Міщенко
та вільних джерел

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *