Трагедія на Пслі

Подія, про яку піде мова, сталася під час весняної повені, орієнтовно у 1947 році. Для переправи через Псьол було натягнуто трос і збудовано паром. Безкоштовно скористатися ним могли мешканці Приліпки, Глибокої Долини і навіть окремих сіл Глобинського району (Броварки, нині Заможне, Глушкове та Попівка). Для жителів інших сіл було передбачено оплату з розрахунку 10 чи 15 копійок з чоловіка. Одні йшли щось купити, інші — продати. Двічі на місяць люди старалися потрапити на торги, тоді був найбільший наплив охочих. Селяни продавали як не худобу, то птицю, лишки сільськогосподарської продукції з власного двору. Ярмарки проходили у селі Буняківці (Буняках). Так було й того разу. З одного боку паромнику, напевне, було вигідно взяти «на борт» якомога більше пасажирів з інших сіл, бо від цього залежала його оплата. А ще існувала така версія, що паромник непокоївся, застерігав з приводу перевантаження. То був кремезний чоловік невисокого зросту, за словами приліпських старожилів, — Іван Марендич, а помічником у нього був Василь Марендич (на той час молодий хлопець).
Народу вже скупчилося чимало, люди тіснились, але терпіли. Ледве паром відійшов від берега, як край настилу швидко почало заливати водою. Перевантаження було явним. Здійнялася паніка. І люди, і худоба кинулися на один бік, у результаті чого паром накренився. Усі шубовснули у швидкоплинну течію річки. Розповідали про одну сімейну пару, яка несла на продаж сіль у наплічниках. Чоловік, борсаючись під водою, намагався перерізати ножем мотузку від наплічного мішка. Та, на жаль, бідоласі це не вдалося. Так і був знайдений із затиснутим у руці ножем… Обох поховали неподалік від того місця, де й мешкали, на глибокодолинському цвинтарі.
Чимало людей постраждало, дехто отримав травми, кажуть, усього тоді потонуло семеро селян. Удалося випливти тим, хто тримався за худобу, хто хапався як не за гриви, то за хвости. Самі по собі випливали вівці, корови. Очевидці розповідали, як довелося «виливати переполох» Насті (чи то Марії) Комендатенко. Та жінка мало не захлинулася, її тоді гуртом відкачували на березі. На той час моїй тітці Галині Зіненко (нині Зарівчацька) виповнилось усього три роки. З розповідей знає, що за тата разом із дружиною переживали всі четверо його дітей, бо він теж збирався на ярмарок, але, дякувати Богу, не потрапив на той злощасний паром. Це був Трохим Федорович Зіненко — мій рідний дідусь по батьковій лінії.
І лише один селянин, який зовсім не вмів плавати, дарма, що виріс на Пслі, якимось дивом утримався на паромі. І коли той знову став у попереднє положення, чоловік зумів пристати до берега за допомогою підручних засобів. Це був Іван Олексійович Мокієнко, батько мого дядька Олексія Івановича і мій двоюрідний дід. Він жив у Приліпці, на тому кутку, що мав назву Сірики або Сіриківка. На той час Олексію виповнилося 10 років (народився у 1937-у). Він гуляв неподалік разом із сільськими хлопчаками, невдовзі всі вони зібралися на березі.
Мій дядько добре запам’ятав пов’язані з цим трагічні події. Утішався з того, що його батько був одним із небагатьох, кому пощастило залишитися живим. Останній того дня таки зміг ще й поярмаркувати, він був посередником між продавцями й покупцями худоби, умів підторговувати (баришувати). Невідомо, як склалася доля винуватця тієї трагедії, чим усе закінчилося.
Це вже давня, майже забута історія одного з маленьких полтавських сіл, та все ж вона ще живе в пам’яті моїх рідних і земляків.

Валерій Зіненко, вчитель-пенсіонер

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *