«Васильченко слухає Вас, говоріть!»

Якби моя воля і від мене це залежало, то я б цьому чоловіку на день його народження, приміром,
на 60-річчя, подарував би цінний і оригінальний подарунок — той же «Айфон-12», або швидкий
і надійний скутер. Мій сьогоднішній герой добре його освоїв — особливо в літній період. А якщо не ці подарунки, то я зупинився б на мисливській рушниці. Є і такий вид захоплення у цього чоловіка. Хто ж він такий, мій сьогоднішній герой, і чим він заслужив вищезгаданих подарунків?

Мова сьогодні йтиме про козельщанина, керівника місцевого цеху електрозв’язку «Укрелекому» Володимира Дмитровича Васильченка. Якщо врахувати його трудовий стаж зв’язківця — і навчання, і студентську практику, і службу в армії (там була утричі більша відповідальність за надійний зв’язок), — то набігає добрих сорок літ. І я не помилюся, коли скажу, що Васильченко завжди гарантував зв’язок на всі сто відсотків. Добре пам’ятаю радянські часи, коли дуже часто, мало не через день проводилися радіонаради. Не пам’ятаю жодного разу, щоб радіозв’язок не був забезпечений — чи то о 7-й ранку, чи о 19-й вечора.
Мати гарантований, надійний зв’язок — в усі часи цінилося над усе. І як тут не згадати воєнний час? Історія засвідчує й такі трагічні сторінки, коли за відсутністю зв’язку гинули цілі військові частини.

Як же став зв’язківцем-професіоналом Володимир Васильченко?
— Народився я на Харківщині, у Балакліївському районі, у невеличкому селі Прогрес. Цей край краще згадується, коли мова заходить про Шебелинку — найвідоміше газове родовище. У цікавому мовному середовищі я перебував. У селі Дальній Шебелинці жило російськомовне населення. У нашому селі Прогрес панував суржик, у селі Копанці утвердилася чиста українська мова. Та це не заважало населенню перебувати у добрих стосунках.
Мама моя, Ніна Михайлівна, була різноробочою — працювала і в господарстві, і на підприємстві. Була доброю господинею, уміла смачно готувати, любила жартувати і цим часто усувала непорозуміння, іноді навіть виступала у ролі психотерапевта. А батько, Дмитро Федорович, був спеціалістом на всі руки: і комбайнером, і трактористом, а за штатом — електриком. І працював увесь час у місцевому колгоспі з промовистою назвою «Свободный путь» («Вільний Шлях»).
На цьому білому світі прожила 86 літ, батько — 87, — згадує Володимир Васильович.

Володя у сім’ї Васильченків виявився наймолодшим. Старшою сестрою була Оля. Вона там, у рідних місцях, так і живе, а середульша Надя нині мешкає у Харкові, має вищу освіту — закінчила Харківський інститут імені Г.Сковороди, факультет, пов’язаний із математикою. Власне, вона і стала отим життєвим поштовхом до освоєння точних наук. Наймолодший у сім’ї Васильченків, треба сказати, виявився настирливим, відповідальним. Батьки привчали до пунктуальності. Батьківський принцип виховання був досить простим і водночас дієвим: усе робити вчасно, ніколи не запізнюватися. І понині за цими принципами живе Володимир Дмитрович. Не може забути один із зимових днів у початковій школі. До неї треба було долати відстань у три кілометри, але це лише дисциплінувало школяра Володю. Того зимового дня ранок видався не просто морозяним, а неймовірно лютим. Та малий Васильченко з кількома ровесниками до школи пішов (хлопчаки не знали, що уроки скасовані). Ох і наполохали своїм приходом першу вчительку Володі, — Марію Василівну! Схопилася за голову: як же бути? Обігріла юних сміливців, додатково одягнула і спорядила додому. А Володі Васильченку прямим текстом: «Сам ідеш додому і ведеш інших!». Вона вже тоді розуміла, що на цього хлопчика можна покластися.

За битого — двох небитих дають
По різному складаються у сім’ях стосунки між батьками і дітьми. Був один випадок у житті Володимира Васильченка, який і дотепер гризе йому совість, допікає. Одного разу у напруженій розмові з батьком він зронив негарне слово, батько тоді підняв руку на хлопця. Тепер наш герой визнає батьківську правоту і стверджує: «Без сумнівів, заслужив, ото й попало на горіхи».
— А де було Ваше обійстя, Ви жили у батьківській оселі?
— Батьки до нашого селища переїхали з Лиману — це було приблизно кілометрів із тридцять від нас. Тоді якраз тут почала формуватися комуна — до речі, люди спочатку жили у бараках, а потім місцеве господарство почало міцнішати, а відтак і люди поступово ставали заможнішими. Батько в армію пішов, а повернувшись, одружився.
— І до сьогодні мені надзвичайно цікаво, як люди обирають собі фах, спеціальність. Щоб так: обрав і — на все життя. А як воно у Вас вийшло, Володимире Дмитровичу?
— Батько мій був обдарованим електриком. Окрім справ електричних, він умів приймачі, телевізори ремонтувати. І сам цей процес, пов’язаний із радіотехнікою, мені подобався. Першою моєю мрією було — це коли моя середня сестра Надя поїхала у Харків навчатися — скласти звуковий підсилювач, виставити на подвір’я динамік і через мікрофон привітати сестру. Та не просто привітати, а ще й музику включити. Так цього хотілося, аж дух перехоплювало. І мені все вдалося. Ото був для Наді сюрприз!
Ви ж знаєте, що на канікулах школярі раніше не відпочивали. То зерно перевозили, то іншу якусь роботу виконували — так і заробляли копійчину. Не був виключенням і Володя. Тим більше, батько цьому сприяв: то на машину прилаштує, то якусь іншу роботу запропонує. І підліткам це подобалось.
А в старших класах ровесники Володимира, та і він сам, підзаробляли зовсім іншим чином — стригли овець. Оце так! Місцеве господарство спеціалізувалося на вівчарстві, у кращі роки утримувало більше шістдесяти тисяч поголів’я. І робота, і зарплатня була, але не з легких. Вівчарі стригли. Заздалегідь готували велику яму-басейн з розчином креоліну. Завданням хлопців було якісно продезінфікувати овець після стрижки.
— За перші зароблені гроші я придбав магнітофон, про який довго мріяв, — розповідає Володимир Васильченко. — Це був бобінний апарат прибалтійського виробництва. Ото я радів! Адже магнітофон був швидкісний, а згодом я його удосконалив. А через хату від нас жив Вадим, теж радіолюбитель, який уже мав магнітофон. Отож поєднавшись дротами та придбавши мікрофони, ми почали перемовлятись із товаришем. І ця технічна новинка до неймовірності вражала нас. Саме останнього року, коли закінчував школу, і зародилася в мене думка обрати факультет радіозв’язку. По фізиці, яку викладала Ніна Пантелеймонівна, у мене була тверда п’ятірка, та не зважився відразу поступати у технікум чи навіть в інститут. А вибрав шлях за методом індукції — почати з простішого. Обрав Харків — одне з училищ, що готувало майстрів з ремонту радіоприймачів, телевізорів. Там питань не виникло: приймемо Вас до навчання, але треба довідку з військкомату про відстрочку від армійської служби. А у військкоматі заявили: «Такої довідки видати не можемо!»
Отож крокує Володимир харківськими вулицями, трішки сумний, роззираючись то наліво, то направо. Аж раптом в око впала вивіска — «Харківський електротехнікум зв’язку». Немов — і буває ж так! — магнітом потягло хлопця до цього навчального закладу. Сміливо переступив поріг. Документи прийняли, а навчання в технікумі автоматично давало відстрочку від служби в армії.
І нині мій герой часто згадує ті роки. Навчання було цікавим, захопливим. І цьому сприяли викладачі, талановиті викладачі, як кажуть, від Бога. На факультеті радіозв’язку та радіотранслювання половина була дівчат. Так ось, вивчаючи формулу частоти хвилі, викладач почав для зрозумілості створювати образну картину. «Ви зі своїм молодим чоловіком (це він звертався до дівчат) пішли у парк імені Горького, сіли на лавочки. Ваш супутник витягнув радіоприймач «Альпініст», налаштував його, приміром, на 105-ту частоту. А ви раптом і спитайте: «Яка це частота, яка формула?» Ваш друг аж рота розкриє, бо ви оту формулу знаєте!».

Робочі моменти, 2011 рік. Володимир Васильченко і Юлія Москальова

І звали ми його «класним татом»!
Особливо Володимир Дмитрович згадує класного керівника (його називали татом) — Миколу Антоновича Міняйла. Образно кажучи, цей «тато» навчив учнів працювати і руками, і головою. Це практичне навчання увійшло у трудовий стаж.
— Наші курсові роботи, дипломи ґрунтувалися на ручній роботі, що надзвичайно важливо, — вважає пан Володимир. — Наприклад, ми виготовляли такий пристрій, як ревербератор, який дозволяє збагатити звук через накладання одного звуку на інший. Такі пристрої треба було виготовити власноруч, і найголовніше — щоб вони працювали! А ще ж треба було цей пристрій описати і схему накреслити. У нас було три виробничі практики. І ось Микола Антонович направляє групу, одинадцять наших хлопців, під Воронеж у село Соснівку. Як зараз пам’ятаю: там розміщувалася потужна радіотрансляційна станція «Маяк», хто пам’ятає, вона транслювала радіопередачі на весь Радянський Союз, справжня, потужна. Ми були неймовірно вражені побаченим. Антена у 100 метрів, яка випромінює сто кіловатів. Пам’ятаю, там був екстра-передавач. Нас, одинадцять хлопців, було зараховано у штат, нам платили зарплату. І ми, відповідно, працювали, ходили у зміну. Та головне — величезного досвіду набули…

Під час навчання у групі радіозв’язку
та радіотрансляції: у кабінеті телебачення

І ось дипломна робота захищена. Володимиру Дмитровичу, як і іншим, вручено диплом із записом: «Інженер радіозв’язку та радіотранслювання». Попереду велика життєва дорога. Перед розподілом місць призначення до хлопців звернувся той же «класний тато» Микола Антонович: «Будьте джентльменами: виберіть місця призначення подалі, а дівчата хай їдуть, куди ближче». Отож Володимир і вибрав одну із республік тодішнього СРСР — Киргизію. Та не встиг поїхати — випередив військкомат. Час захищати Вітчизну. Військовий потяг узяв курс на Грузію, до міста Горі. Вказувалося і місце розташування — інженерна частина. Це хлопці так думали, що інженерна. Уже на місці визначилися конкретніше — командний пункт Закавказького військового округу. А далі — курс молодого бійця, чергування — бойове і нічне теж. Обороняли кордон: ніщо не могло приховатися від їхніх радарів. На бойовому чергуванні кухарі приносили обіди, як і сніданок та вечерю, безпосередньо на «точку». Харчі були звичайними, а ось хліб — грузинський. І досі пам’ятається той смак із грузинським шармом, овочі, фрукти, виноград, різноманітні ягоди. Інколи Володимир Дмитрович через інтернет гляне на те місце на супутниковій карті — там усе так, як і сорок років тому…
Мій герой до своїх обов’язків підходив із розумом. На місці служби знаходився потужний 5-кіловатний передавач, зі вмонтованим вентилятором для охолодження. Через його сильну вібрацію деталі передавача надто часто виходили з ладу. «А що — якщо?..» — думав Васильченко. І нарешті придумав: обміркував, як вібруючий вентилятор перенести подалі. Тоді запропонував, доповівши керівництву. Отримав «добро». Володимирова рацпропозиція була втілена у життя і дала позитивний результат.
У Володі проводи в армію були гарні, незабутні. І дівчина його проводжала, Лєна, його ж землячка. Ближче з нею познайомився у тому ж технікумі. Поки ж Володимир служив, закінчила відділення автоматичної електроніки. Подружжю Васильченків направлення дають — куди б ви думали? — так, у Полтаву. Володимиру запропонували в одному із райвузлів зв’язку посаду заступника начальника лінійного цеху. У нього уже був стаж подібної роботи. А Олена потрапила на міський зв’язок електромеханіки. Відразу виникла гостра потреба з житлом — їй виділили місце у гуртожитку, а він пішов на квартиру у житловий сектор.
Минає рік, другий, третій. У Васильченків планується поповнення. Треба шукати житло. Почули, що під Харковом починає будуватися атомна електростанція, проєкт якої був унікальним на той час: місто забезпечувалося гарячою водою, а потім ця ж вода поверталася на станцію теж гарячою — лише на десять градусів меншою. Окрім опалення, вона повинна забезпечувати Харків й електроенергією. Неподалік станції почали зводити житлове селище. Протягом року керівництво об’єкту обіцяло робітникам службові квартири. Ви б відмовилися?

Під час спортивних змагань, що проводилися у Козельщині.
Зліва направо: перший заступник головного редактора «Зорі Полтавщини» А.М.Щербак, депутат обласної ради М.Д.Безима, перший заступник голови Козельщинської райдержадміністрації М.Ф.Зозуля, представниця місцевої школи Ірина Операйло, пригарянин Д.Д.Безима, В.Д.Васильченко

А ви б згодилися бути монтажником-висотником?
А Володимир Дмитрович згодився! І це був рішучий, мужній крок справжнього чоловіка заради сім’ї, дружини і майбутніх дітей. Харківське управління монтажних робіт дає добро і влаштовує В.Д.Васильченка на посаду монтажника-висотника. Робота виявилася важкою, але ж і зарплата була на порядок вищою. Максимальна висота, на якій молодому чоловіку доводилося працювати, — 80 метрів. Уявляєте — це майже стометрівка, тільки не паралельно, а вгору, увись, у піднебесся.
Як належить, чоловік і медичну комісію пройшов відповідну. Але ж розуміємо, найголовнішою умовою на цю працю було — не боятися висоти. Блоки, рейки, перемички — усе мало бути на своїх місцях. Та надійшов квітень 1986 року, прийшло 26 число — про себе заявило чорнобильське лихо. І роботи, звісно, на новій атомній станції припинилися. Та бригада монтажників, у якій був і В.Васильченко, починає курсувати по необмежених просторах: то в Ульяновськ, де кілька тижнів працює, то в Новомічурінськ Рязанської області. Отож перспектива побудови нового селища під Харковом зникла. Зрозуміло, і квартири, як свого носа не бачити. У 1985 році у Васильченків народився син Денис. У Валентини Валентинівни закінчується декретна відпустка і вона приїжджає у Полтаву на своє місце попередньої роботи. І сказала вона там: «У мене чоловік працював за фахом у відділі зв’язку. Запропонуйте нам роботу там, де є житло».
І вони запропонували: або Машівка, або Козельщина. У першому селищі є і пропонують гуртожиток, а в Козельщині — однокімнатну квартиру. Саме сюди і приїхала молода сім’я. Попервах видавалося їм тут, вибачте на слові, якось дикувато: не вельми людно, багато простору: наліво поїдеш — степ, управо завернеш — теж на широчінь безмежну натрапиш. Певний час сім’я пожила на зйомній квартирі, а згодом отримали обіцяне житло.
У ті часи, а це 35 літ тому, зв’язком у Козельщині керував Петро Іванович Абросімов, а Володимир Васильченко став заступником начальника лінійного цеху, який очолював Іван Федорович Ніколаєнко. А дружина Олена Валентинівна стала працювати інженером АТС.
У 1990 році Володимир Дмитрович став головним інженером райвузла зв’язку. А з 1995-го року, коли відбулося розділення на пошту і зв’язок, то В.Васильченко очолює «Укртелеком».
З тих пір минув не один десяток літ. Що вдалося і що не вдалося В.Д.Васильченку і його колективу здійснити? Який слід залишає після себе Володимир Дмитрович?
— Першою була збудована автоматична станція у Рибалках, потім у Приліпці. З появою в обласному зв’язку Миколи Дмитровича Безими почалося технічне оновлення зв’язку. До минулого наш Козельщинський район був на 90 відсотків забезпечений електронним зв’язком. Жоден район не міг таким похвалитися, у тому числі, приміром, ні Глобинський, ні Кобеляцький. По району було встановлено 21 станцію. У цей доробок вкладена велика праця усього колективу (коли створювася «Укртелеком», у штаті було 75 осіб). Дві бригади спеціалістів-зв’язківців було по Козельщині, три — по району.
— Як Ви людей набирали на роботу? — запитую у В.Васильченка. — Адже воно і справді, багато що все ж таки вирішують кадри.
Усміхається, а потім каже:
— Перш за все, запитав, чи знають вони закон Ома. Різні випадки у практиці були, були й драматичні. Полізе на опору новоспечений зв’язківець та і застигне там від висотного жаху. Були й такі випадки, що доводилося посилати бригаду, щоб зняти з опори зв’язківця, що виявився слабкодухим. Надзвичайно багато що залежить від рівня майстерності. Коли роботу залишав зв’язківець-професіонал, то знайти швидко йому заміну вдавалося не так швидко. Варто назвати першокласного спеціаліста з Лутовинівки Олександра Васильовича Ковшара. А хіба можна забути Анатолія Олексійовича Ляшенка, він працював електромеханіком на АТСі (на жаль, немає вже його)? Або ось з пам’яті не йде Ярослав Олександрович Войтечко. Це був не просто спеціаліст зв’язку, а спеціаліст-лінійник-ас.

Серед відзнак в архіві Володимира Дмитровича є і «за довершений художній номер, яскравий образ та активне сприяння розвитку культури». «Осінній зорепад» з нагоди Дня Козельщини, 2008 рік

— Володимире Дмитровичу, у навчальних закладах, певно, не вчать як виховувати першокласних спеціалістів?
— І справді, тут важливий підхід до людини. Це вже психологія. Розпізнати у підлеглого здібності, а то і талант — це річ надзвичайно важлива. Ця здатність не дається з дипломом. Тут спрацьовує і життєвий та моральний досвід і, певно, дар Божий керівника. Я у цьому впевнений!
— Що може бути найприкрішим, найганебнішим для керівника?
— Це коли керівник приходить вранці на роботу і не знає, з чого почати. Я, приміром, на кожен наступний день складаю план. Завжди вдається його виконати на всі сто відсотків, але це вже покроковий шлях.
— Я не помилюся, коли скажу, що ранок керівника починається з телефонних дзвінків і часто стривожених, а інколи й сердитих… Як Ви на них реагували і реагуєте зараз?
— Яким тоном ти з людьми говоритимеш, так і з тобою будуть говорити. Були і курйози. Одного ранку зайшов відвідувач із проханням-вимогою: «Чую у вухах, що грає радіо. Відключіть!» — вимагає. Я порадив з цією проблемою звернутися до Берегового (був у нас такий головний лікар). «Я був у нього, — відповів відвідувач. — Береговий послав до зв’язківців». І от як із таким «прохачем» говорити серйозно?
Життя продовжується, зв’язок проходить нові технології, спрямовані, у першу чергу, на прибутковість. У цій круговерті і «телеком», де продовжує працювати мій сьогоднішній герой — Володимир Дмитрович Васильченко. Діти їхні — старший Денис і молодший Антон — уже дорослі, мають свої сім’ї. Старший пішов освоювати зв’язок, закінчив військове училище. Працює в одній із організацій на батьківській малій батьківщині. А менший Антон із сім’єю живе у Горішніх Плавнях, працює на гірничозбагачувальному комбінаті.
Мій герой, окрім усього, закінчив Одеський інститут зв’язку, за спеціальністю «Автоматичний електрозв’язок». Чотири рази обирався депутатом: тричі районної ради, один — селищної. За керування Людмили Барабашової узяв участь у творчому мистецькому конкурсі. На районній сцені разом з Тетяною Батриною (вона проходила у нашому Будинку культури практику) виборов перше місце. Як він вважає, це світла сторінка у біографії.
За свою натхненну працю Володимир Дмитрович має чимало почесних відзнак.
Як і в кожної людини, є у Володимира Васильченка свої захоплення: майструє, працює з технікою, є в нього зварювальний апарат. Любить мисливство. Вечірньої пори слухає новини, переглядає, коли є час, фільми про природу, документалістику. І ще одні здібності проявилися у Володимира Васильченка: він потягнувся до поетичного слова, пише дотепні поетичні присвяти друзям.
Настає черговий ранок і Володимир Дмитрович уже у своєму кабінеті. Час від часу відповідає на телефонні дзвінки. І тоді звучить його голос: «Васильченко слухає Вас, говоріть!»

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ,
член Національної спілки журналістів України

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *