Художник. Артист. Поет. Філософ

Так складаються обставини, що з Сергієм Коломійцем — цікавою і неординарною особистістю — я зустрічаюся десь раз у пів року. Він кілька разів був у мене вдома, я був у нього. І ось чергова зустріч — у художньо-мистецькому класі Козельщинського Будинку дитячої та юнацької творчості. Тут він навчає школярів малювати. До початку уроку — майже півтори години. Отож у мене знову є можливість поспілкуватися не просто із Сергієм Коломійцем, а уже із лауреатом Міжнародної літературної премії «Козацька балачка» та дипломантом теж літературної премії імені Володимира Малика

Сергій Коломієць на презентації власної книги «Совість землі» 18 травня у Smart Просторі. Фото «Смарт Фаундейшн»

А розмову ми починаємо, звичайно, з розкішного припсільського села Верхньої Мануйлівки. Двадцять літ поспіль приїжджав сюди і творив геніальний письменник-новеліст, лауреат Шевченківської премії Григір Тютюнник.
Сюди ж, у місцеве господарство (тоді його очолював Євгеній Лобанцов) доля покликала і Сергія Коломійця, коли він закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут. Правда, місце направлення його швидко змінилося з волі ректорату, але Мануйлівка глибоко запала в душу. В останні роки, влітку, Сергій систематично приїздить до цього села — уклонитися Григору, пошанувати його ім’я.
— Отже, Сергію, яка ж доля чекає це унікальне дворище, де влітку жив Григір із дружиною Людмилою та їхньою мамою Вірою Дмитрівною? Що буде з цим лелечим краєм, з цим музеєм під мануйлівськими небесами?
— Треба діяти по закону. В першу чергу — владнати юридичні питання щодо власності садиби Корецьких-Тютюнників. І визначитися щодо статусу будинку. Як на мене, це повинен бути національний музей, літературний меморіал з архівом великого Григора, з лелеками, з отим «зеленим кабінетом» (письменник саме так називав клуню, переобладнану в потужний творчий простір). Це неймовірне місце, куди повинні приходити наші зболілі душі, як у Мекку, як до Каафи. І там отримувати енергію світла, яку потім нести далі по життю. Музей Григора Тютюнника повинен бути обовꞌязково!
Бачите, як складалося у мене. Через 25 літ мене повернуло на творчу стежину у Козельщинському краї, зокрема — у Будинок дитячої та юнацької творчості. Дякуючи директорці Ніні Григорівні Калашник, я отримав можливість вести художню студію імені Івана Дряпаченка.
— Яке найголовніше завдання визначається перед Вами як керівником художньої студії? У чому полягає сенс Вашої діяльності?
— Помітити і реалізувати здібності, таланти дитини. А якщо у школяра замало отого талану, то хоча б навчити студійця помічати красу, гармонію навколишнього світу. А вже потім усе побачене передати на папері.
— Ваші вихованці мають вагомий ужинок: вони отримали друге місце на обласному конкурсі. Що це був за творчий проєкт?
— Конкурс називався «Громада моїми очима». Разом із дітьми ми проводили дослідження-вивчення, яке перетворилося на «Соборну дорогу».
Чому так? Коли зупиняєшся на залізничній платформі в Козельщині, то відразу помічаєш неподалік станції лелеку над колодязним зрубом. А поглянеш вище, то погляд злітає у соборну вись, до якої тягнулися протягом останнього століття сотні тисяч мирян — як тутешніх, корінних, так і приїжджих.
Немає сумніву, що цим шляхом крокували і велетні нашого краю: письменник Олесь Гончар, учений Михайло Остроградський, лікар Віктор Протопопов, художник-академік Іван Дряпаченко і багато-багато інших непересічних особистостей.
І на цьому шляху кожна прибула у наш край людина має одухотворитися.
— Сергію Аркадійовичу, як Ви розумієте, зараз час неспокійний, вразливий, час воєн, епідемій… І раптом — слово, книга, пензель, мистецтво образотворче… Може, не на порі?
— Усі, хто поринутий у мистецтво, — на правильному шляху. Тільки година світла нам допоможе, нас порятує. Приміром, нині я і мої вихованці перебуваємо в образотворчому фокусі. А по образу і подібності у нас і Свята Книга написана. Та і мислимо ми і по образу, і за подібністю. А чи можемо уявити своє життя без образу, без аналогії? Якщо без цього, то ми опиняємось у стані «безобразия», неподобства. Якщо ж ми відгалужуємося у інший бік, то потрапляємо у світ пітьми. А раз так — то це втрата людяності, самоповаги, порядності…
Якщо ми відходимо від театральної сцени, книги, картини, ми ж тоді не маємо світла, яке проливає через душі митців Бог. Якщо на рубежі стоятиме мистецтво, то зло і темінь не пройде. Тоді і люди, й Україна в цілому відродяться. Кожна країна чим визначається у першу чергу? Коли територія уже окреслюється, вона обовꞌязково запрошує або відшукує всередині себе митців.

«З пером і пензлем нерозлучна дорога моя на теренах України»

Пішли з будинків дерев’яні рами.
У вирій подалися двійники.
Віконниці опали пелюстками.
І де-не-де, в дорозі, білі храми
Пронизливо вдивляються в думки

«З берегів Псла доля різними світами водила, поселяючи під крилом мудрого Борисфену неподалік Ворскли. Ось уже більше чверті творчого століття пульсую у малому присерді Кобеляцького краю…
Кажуть — цивілізації мають розквіт, зародившись у міжріччі. І як тому не повіриш, коли земля, мита благодаттю, ясний образ красою дня для тебе тримає.
Переймай вогонь живильний, підтримуй сяйво, твори, оберігай гармонію, на зрізі віку твого душі намірену. З пером і пензлем нерозлучна дорога моя на теренах України Полтавсько-Переволочанської Ойкумени».
Хай же таланить автору цих рядків. Божої ласки і натхнення зичу йому, нових творчих задумів та звершень!

Дорога дальня до Собору.
Дитинством грає в жмурки двір.
Лібрето виписано грому.
Стежина з вирію додому.
Спориш веде від дальніх зір
.

— Кілька слів про свій родовід, Сергію.
— Мені випало народитися на злитті неймовірних родів. По батьковій визирає з минувшини дід Петро. Окрім основної роботи, він захоплювався збиранням трав. А баба Катерина, до речі, вірші писала, така була бойова-бойова. Батько Аркадій також малював. Власне, на всі руки був майстром — займався бджільництвом, теслярством. На жаль, уже в кращих світах…
Мама Ніна живенька, так у батьківському осередку і живе.

Після завершення у 1980 році Потіцької школи так і помандрував світами…
Молодість жадібна до науки. Отож хлопець закінчив і технікум, й інститут. У спокійні часи отримані спеціальності дозволяли утримуватися на плаву, а у лихі, реформаторські — усе вже не так однозначно…
Сергій не заспокоювався на дипломах, багато працював інтелектуально. Мистецький олімп кликав угору, до вершин. Перші плідні творчі кроки відбулися в місті Кобеляках. У той час почали зꞌявлятися місцеві музичні гурти. Творча співпраця з Андрієм Федоренком вилилася у створення чудової пісні на слова Сергія Коломійця «Євшан-зілля». Пісня користується популярністю не лише в рідних місцях — вона прозвучала в Канаді, де є велика діаспора українців. Відеоролик можна і зараз знайти в інтернеті.
Цей музичний твір надихнув Сергія на створення поеми-феєрії «Білозірка».
Яка основна ідея цього твору? Автор спробував висловити сердечний кругообіг духу. Ця поема складається з двох частин. Перша окреслює всі традиції українські, наснагу, любов, що народжується десь там, у степах. І ось з усім цим виростає дівчинка — Білозірка. Коли ж людина виростає, за законами життя, вона повинна віддати себе іншим.
У другій частині змальовуються смутні часи, що огорнули нашу батьківщину, і ця дівчина Білозірка рятує Україну.

Світів набачились. Вернулись.
Чекає вперто дідуган.
Нащебетались. Озирнулись.
В гаях веселки не проснулись.
Ховає вольності туман..

— Як довго писалася ця книга? — запитую в Сергія.
— Ой, важко у це повірити… Писалася вона не рік і не два — понад 10 літ. Тема, звичайно, прийшла за одну ніч, але збирати цю Україну в книзі довелося чимало літ. Паралельно з гуртом із Кобеляк ми утворили також театр «Оратанія» — за аналогією древньої назви української землі. Це був театрально-музичний гурт. Ми презентували феєричні вистави на кобеляцькій сцені. На них збиралася молодь з навколишньої округи. Потім співпрацювали з Решетилівкою — у сусідів був дуже цікавий колектив.
І виставки «Рутенія» були… Усе це був початок 2000-х — цікавий, динамічний час.
Не можу не назвати людей, з якими довелося працювати. Це Олександр Климань, Євгенія Стогній, Олександр Титатенко та чимало інших….

У долі кожної людини трапляються випадки, несподівані зустрічі, котрі докорінно змінюють усталені погляди на життя. Така подія була і в житті Сергія Коломійця. Це тоді, коли він побував у Світлогірську і місцеві краєзнавці розповіли про особливість тамтешньої місцини. Саме тут після Полтавської катастрофи 1709 року перебувала вся українська ґенеза, після битви на Переволочній. І як було не перейматися, коли стоїш на останньому рубежі, де перебував гетьман Мазепа! І відтоді на 300 літ було відкинуто Україну у своєму розвитку.
Сергій запалився цією історією і створив знову феєрію «Переволочна», де описав момент становлення, бачення України з Полтавської битви і до відступу. Книгу надіслав на конкурс «Козацька балачка», що відбувся у Києві, у музеї під відкритим небом «Мамаєва слобода» 2011 року. За рішенням конкурсної комісії драма-феєрія «Переволочна» отримала першу премію.
— Як Ви оцінюєте події у Переволочній?
— Вони — канва роздумів Івана Мазепи над долею України. Узяти хоча б його останній монолог на Переволочній:
«Ось ім’я маю,
Всяк наречений ім’ям.
Чому моя країна не Господній Храм?
Чому сатрапи правлять молитвами,
А нам між демонами буть
наречено й Богами?
Все влада виправдовує в мені,
А скільки відступів —
один Господь лиш знає…
Приковані народом королі
До неба, що народ благословляє».

А завершується цей довгий монолог найголовнішим:
«І все ж — прийду.
Забꞌють литаври,
Далекі хмари вольних зір.
Сіянням скличуть поступ волі,
А я тут вигнаний, мов звір!
Я знак несу своєї долі,
Народе, за усе пробач.
Я ще до тебе повернуся,
Утерти твій дитячий плач,
І в люди вивести клянуся!»

На життєву долю покоління мого героя припала руйнація села, колективного господарства. Отож довелося Сергію Коломійцю знову повертатися до Полтавського сільськогосподарського інституту і закінчувати факультет «Менеджмент організацій». І тут же, за участі світлої пам’яті режисера Віктора Мірошниченка та члена Спілки композиторів Полтавщини Тамари Парулави організовується театр «Парміко» при Полтавському музичному училищі. Назва театру — це початкові букви прізвищ організаторів. Тексти для вистав пише Сергій Коломієць. З-під його пера виходять драми «Храм прозріння» і «Гримаси часу». Тамара Григорівна кладе ці твори на музику і спектаклі ставляться в Полтаві, також мають успіх на фестивалі у Прилуках.

Як зазначає Сергій — дивовижні то були часи, цікаві.
Потім — повернення в Кобеляки і продовження роботи в гуртках. Там же налагоджуються творчі стосунки з музиканткою-бардисткою Оленою Байрак. Сергій написав вірш «Намалюй мені степ», а Олена створила на ці слова пісню.
…Творче життя Сергія Коломійця не затихає. Він навчає інших і сам багато працює над собою. У видавництві «Дивосвіт» вийшла нова книга «Совість землі». Як стало відомо — з цією книгою на обласному літературному конкурсі імені Володимира Малика він став дипломантом.
Художні виставки Сергія Коломійця демонструються в різних закладах. Не так давно одна з них була розміщена в стінах козельщинської бібліотеки. Його полотна допомагають розширити кругозір і збагатитися душею, зачаруватися навколишньою красою.

А наснагу черпати в труді

— У цей світ людина приходить не насолоджуватися. Як там у Великій Книзі зазначено: «У поті чола будете добувати хліб насущний». У труді, за Сковородою, — «у сродному труді» — вона повинна знаходити наснагу для себе. А із наснаги вивільняється любов. А любов — та сила, Божа сила, яка не допускає руйнуватися долі. Ось такий шлях. Інакше людина буде замотана, поруйнована в темені власних сумнівів. Вона блукатиме і ніколи не віднаходитиме те, що в неї є.
Отже, ще раз наголошую: мистецтво — це той промінь, та свіча, яку і наш Тарас Шевченко проносив усе життя. Людина повинна знаходити себе тут — у світлі Божому, у світлі творіння, у світлі праведності.
Людині, яка творить, немає коли погано думати. Вона і щаслива цим.
Принагідно повертаюся у спогадах до Кобеляцького краю. Якби я зневірився, потрапивши в село, і все нижче й нижче падав, певно, наробив би непоправних життєвих помилок. І з цього ганебного стану неможливо було б вийти.
І куди я пішов? У культуру пішов, у школу пішов. Дуже завдячую педагогічному колективу, особливо його керівниці Світлані Володимирівні. Колеги оцінили мене, підтримали, дали можливість визначатись, утверджуватись і дітям передавати свої знання. І приємно було, коли мої вихованці починали знаходити себе.
— 24 години у добі — немовби й багато, але ж час такий невловимий… У вільну годину, коли вона випадає і Ви не втомлені, — чим захоплюєтеся, чим утішаєте себе?
— Я живу на землі-матінці. Вона ніколи не відпускає. Дякую їй — Матері-Землі, що вона благословила мене під своє крило, тим паче у такі часи. Перше — це природа. Коли встаєш ранком, і у тебе в дворі воркують горлиці, а тут коноплянки прилетіли і щебечуть, а тут дятел на старому паркані щось вишукує… Як тут не радіти такій веремії навколишнього дивосвіту?
Друге, у вечірній час, — це книга. Вона завжди мудра. Це моя і слабкість, і сила. А зерно мудрості прагну і вихованцям своїм передати. Інколи ловлю себе на думці — хочеться помандрувати по білому світу. Часом докоряю сам собі: отак і роки, як весна, пролетять, а на землі — тій, обітованій, так і не побуваєш, невже і домовини Господньої так і не відвідаєш? Вельми хочеться побувати на античних руїнах у Греції. Манить, звичайно, Великий Рим із його культурою й цивілізацією. З прочитаного зачаровує Венеція з водяними дорогами. Добре було б залетіти у Єгипет, побувати біля величних пірамід…
— І все-таки, Сергію, як реалізовувати себе, як віднайти ту єдину життєву стежину, на якій людині було б цікаво, умотивовано, плідно?
— Не заздри, твори, по тому тобі буде дано. Твоє завжди благословенне. Не твоє — все одно відпаде, як ото мовиться, «що з воза впало, те пропало». А для реалізації особистості треба, щоб у державі були створені умови — і політичні, й економічні, й соціальні. І щоб держава мала надійні кордони, щоб ніхто не ліз до нас і не диктував, що нам робити.
І, звісно, щоб у нашому суспільстві панувала справедливість. Щоб жити по тому, що ти вартий мати. Однак, не всім доводиться правильно торувати свою стежку. Це не нове, ще за Сенеки люди плутались у своїх пошуках.
Людина як себе може знайти? Рано чи пізно повинна задатись питанням: хто вона? Чи вона відповідає усім отим небесним і земним призначенням, якими Господь благословив її у цей світ? Чи вона лише грає, чи вона копіює когось. Чи вона мімікрує?
Відкинути все те, що не твоє, скинути машкару і йти за підказкою серця.
—Час такий швидкоплинний… У багатьох знайомих перед очима засвітився шостий десяток життєвого простору. У Вас незабаром — теж. Не хотілося б повернутися у молоді роки, не сумно за втраченим?
— Абсолютно немає печалі. Кожного ранку ти наповнений радістю бачення отієї краси, що заполонила все навколо. Відчуваєш, що Господь благословив саме на це життя, що Небо послало тебе працювати…
— А буває ж у житті — ти кличеш, прагнеш достукатись, а тебе не чують?
— Так. Тоді буває сумно. Коли не можеш пробудити ближнього, тоді і закрадаються зерна сумніву. Але не зупиняйся — пробуй передавати істини і далі. За будь-яких умов будь людиною Світла. Тим маяком, на який би звернули увагу ті, хто покликаний це побачити.
Згадуються далекі роки. Навчаючись у Києві, у бібліотеці Вернадського надибав невелику книжечку Генріха Форда «Моє життя і моє призначення». Видана була ще на початку 30-років минулого століття. Основне побажання Форда — «Не бійся майбутнього і стався шанобливо до минулого».
Не забути мені розкопки кургану під Горішніми Плавнями. Їх здійснювали науковці. Там був Юрій Шилов, академік. Досліджували стовбову могилу. Ви знаєте, коли я став на оцей зріз і подивився униз (а вони прокопали аж до самого поховання) — я так виразно відчув сиву-сиву давнину за три тисячі літ до нас! І коли дивишся на оце нашарування віків, ти бачиш зміст, оту тисячолітню течію… І момент істини настає, відбувається твоє становлення. Це є знак і твоя дорога.
— Я вдячний Вам, Сергію Аркадійовичу, за таку творчу зустріч. Зичу Вам натхнення, снаги, успіхів у роботі з учнями і знахідок на життєвій дорозі. А цьогорічну весну провести в доброму гармонійному стані.
— Дякую. Скажу про важливе: людина повинна іти вперед, далі — до горизонту. І при цьому не зважати, скільки їй років. Ось у мене, для прикладу: маючи доволі поважний вік (скажімо так — 50+), довелося стати студентом Полтавського педагогічного університету і закінчити магістратуру, отримавши таким чином другу вищу освіту за фахом «образотворче мистецтво» на психолого-педагогічному факультеті. Цей навчальний процес був надзвичайно цікавий — справжній подарунок долі. Викладачі, студенти. Це був проблиск якоїсь юні із мудрістю…

Він нагадує чомусь… Діогена

Так-так, саме того — давньогрецького, який білого дня, у ясну погоду ходив по вулиці зі свічкою в руках. «Чому так, Діогене, і що це значить?» — запитували жителі. «Шукаю людину», — відповідав той.
Бачте як… І тоді — понад 2 тисячі літ тому — певно, важко було знайти щиру і мудру особистість, із якою можна було б порадитися, поділитися своїм досвідом.
Сергій — мій сьогоднішній герой — достатньо комунікабельний. Він, навпаки, шукає споріднених душ, лиш би правильною і праведною дорогою йшла та людина.
Чи то досвідчений бджоляр, чи фахівець екстра-класу будь-якої спеціальності. І особливо привертають увагу люди гуманітарної сфери — митці, журналісти, педагоги… Попередньо домовляється з цікавою людиною про зустріч і літньої пори намотує велосипедом десятки і десятки кілометрів.
Лише минулого літа мав цікаві зустрічі-розмови з учителем-краєзнавцем Григорієм Сердюком, берегинею Мануйлівської садиби та архіву Григора Тютюнника Ніною Данько. Спілкувався з журналістом-професіоналом Костянтином Тараненком, композитором Володимиром Стеценком та багатьма іншими.
— Які події з минулого (книги, кінострічки) чимось вразили, запамꞌятались?
— Ще із дошкільного віку випливає одна знахідка — знайдена на шлакових відходах книга «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо. Приберіг її на довгі роки, потім кілька разів перечитував. Багато чого з цієї книги можна запозичити.
Добре запамꞌятався фільм «Земля Саннікова» з його героями та їхнім розумінням добра і зла.
Неймовірно вразила побачена у «Третьяковці» картина В.Сурікова «Бояриня Морозова». Панорамне полотно, десь 5 на 2 метри, і вималювана, як вималювана! Не втримався тоді, навіть рукою торкнувся до картини (за що відразу отримав зауваження від охоронців).
А особливо спливає в памꞌяті участь у пошуковій роботі під керівництвом науковця Володимира Степанюка до 200-річчя з дня народження нашого генія Тараса Шевченка. Цим ми збагатили історію Великого Кобзаря.
— Якби так сталося і Ви зустрілися б із Всевишнім, про що б у нього запитали?
— Чи хоч трішечки я наблизився у своєму житті до того задуму, який спроєктував Він у мені, і чи вдасться мені хоч на якусь долю передати іншим те, що маю в душі?

Що не кажіть — гарні запитання, і кожен з нас хотів би почути відповіді на них.
Тут можна було б ставити і крапку. На жаль, з’являється докір: не про все запитав і не на всі запитання отримав вичерпну відповідь. Секрети творчої особистості не мають меж. Про це дуже влучно сказав великий майстер красного письменства Григір Тютюнник: «Немає загадки таланту — є вічна загадка Любові!»

Олександр Синягівський

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *