SONY DSC

Журналіст, життєлюб і … «екстремал» мимоволі

Ну, ось і накувала сива зозуля Олександру Синягівському — нашому колезі й побратиму
по нелегкій журналістській долі — 70 літ.
Ніби й небагато, як для історії, приміром, цілої держави. А для однієї людини?.. І надто вже тоді, коли вони, ці роки, не так-то й гладенько та радісно минали?..

1985 рік, місто Хорол, районна газета «Колгоспна правда», де Олександр Синягівський працював завідуючим відділу промислового комплексу

Кожен, хто вже розміняв такий поважний житейський рубіж, звісно ж, озирнеться назад, проаналізує прожиті літа і, природно, задасться питанням: а чи все можливе я зробив у житті? Або, як казали древні, хто ти на землі єси?
— Так однозначно на це питання і не відповіси …, — замислився Олександр Васильович, — в усякому разі, намагався зробити все від мене залежне, іноді старався, образно кажучи, осягнути неосяжне. Не завжди все вдавалося. Але про те не мені, а людям судити. В усякому разі, протягом усього свого життєвого шляху, зокрема й на журналістській ниві, старався дотримуватись отого несхибного мирського постулату: «Не нашкодь!». Хай судять люди.

З витоків дитинства

Знаючи Сашу Синягівського не одне десятиліття, я не перестаю дивуватися: ну, звідки у нього оця вроджена інтелігентність, природна доброта, постійне намагання допомогти ближньому?
До речі, наші з ним долі чимось дуже схожі між собою, як і долі багатьох післявоєнних дітей. З деякими, правда, відмінностями. Ми народилися і жили в селі, виросли без батьків. Не одразу, а вже маючи певний життєвий багаж, прийшли у журналістику. Але ось риси характеру в нас не зовсім схожі. І отой позитив, про який була мова, якраз переважає у Синягівського. Це я кажу відверто і, певною мірою, самокритично.

«…Дитинство моє незабутнє. Заспоришений двір. Перші кроки. Перші роки забави. А ось і розквітлий терен. І перший знімок — разом із гармонією»

…Пристанційне село Штомпелівка, що на Хорольщині, — давній населений пункт. Подейкують, ніби бачило воно ще шведські та російські війська напередодні Полтавської битви. А назва, певно, походить від німецького прізвища Штомпель. Але це так, здогадки, не перевірені історично. Отож у цьому селі народився та провів своє дитинство і ранню юність наш герой.
— Нічого особливого з дитячих та юнацьких років у моєму житті не було, — продовжує Олександр Васильович. — Я був єдиним сином у мами, Галини Луківни. З дитинства пізнав, що таке праця на селі, у колгоспі, бо ж допомагав мамі й на буряках, і на інших роботах. Уже у старших класах восьмирічки, пригадую, голова колгоспу, колишній військовий, усе пропонував мамі, аби я йшов учитися на механізатора. Та я змалечку тягнувся до слова, дуже любив літературу. Був на сьомому небі, коли у районній газеті з’явилася перша замітка з підписом «О.Синягівський, юнкор». Газетярі тоді здавалися мені людьми особливого складу, якимись небожителями. Не кажучи вже про письменників. Та це, певно, «хвороба» кожного юнака, котрий мріяв про майбутню журналістську професію.
А ось згадана ввічливість, інтелігентність Олександра, звичайно ж, усотувалася, як мовиться, ще з молоком матері. Звертання до всіх без винятку на «Ви» пішло ще з повчань мами. Бо ж і до неї звертався тільки на «Ви».

«Поряд найріднішими: мамою Галиною Луківною та тітонькою Вірою Луківною. Я не підріс урівень з ними, отож запропонували стільчика.
Вони і виховували мене — мама учила шанувати працю і людей, а взимку, коли меншало роботи, учила малювати. Особливо квіти: тюльпани і троянди. О, як вона малювала!
А тітонька, Віра Луківна, срібна медалістка школи, привчала горнутися до книг, привчала уміло і гарно їх читати. І як мені потім те навчання знадобилося!»

— І все ж, Олександре, невже не було у твої дитячі та юнацькі роки якихось приколів, неординарних подій?
— Звісно ж були, — усміхається Саша, — не вельми хочеться і згадувати, але… з пісні слова не викинеш. Почнемо з того, що я дуже любив змалечку спорт. Непогано грав у шахи, захоплювався футболом. Та у нього була зворотна сторона медалі. Після кожного матчу було заведено «обмивати» спортивну подію. Поступово став утягуватися у цю згубну звичку. Мама сварила мене, звісна річ, переконувала. Я каявся… до наступного матчу. Але все, на щастя, закінчилося після одного прикрого випадку, передувала якому хвилююча подія — день народження моєї сусідки Раї, в яку я по-юнацьки був закоханий по вуха. Отож на іменинах її тато (і треба ж таке!), називаючи мене майбутнім зятем, усе підливав оковитої. Я ж не відмовлявся, вдаючи з себе бравого козака перед Раєю. А скільки там підліткові треба? Не пам’ятаю, як опинився вдома у ліжку. Вранці відбулася, я вважаю, доленосна розмова з мамою. Та й огида до спиртного після злощасних іменин раз і назавжди зародилася в душі. Ні, не скажу, що я ханжа і не можу перехилити у свято чарчину-другу. Але межу відтоді ніколи не переступав, що дуже допомогло мені у подальшому житті.
Крім літератури та спорту, дуже хотілося юному Олександру грати на баяні. Але … де ж гроші у мами, аби придбати музичний інструмент? У колгоспі працювали ж «за паличку». Та все ж таки мама потроху наскладала, і вже семикласник Саша мав новенького баяна аж за 117 карбованців! На той час це була для селянина велика сума. Зате ж і радощів було!
У зв’язку з цим постає ще одне питання: невже батько Олександра, який жив у їхньому ж таки селі, не міг допомогти синові? За словами Саші, мама була дуже гордою. Отож і не зверталася до Василя, від якого народила дитину. А у того вже була своя сім’я і (хай це звучить грубувато) просто не було совісті. Ось так і жили…

Від «кабачкової ікри» до… журналістики

«Так розпорядилася доля, що армійську службу довелося нести на території Білорусії: спочатку пів року у сержантській школі міста Ліда, а потім у дрімучих лісах Гродненської області. Служив, як тоді говорилося, в елітних військах стратегічного призначення. День і ніч на бойовому плацу. Цим і забезпечували мир і спокій жителів усіх 15-ти республік колишнього Союзу»
1968 рік. Випускний десятий клас у середній школі №1 міста Хорола.
…Солодкий стіл. Музика. Танці. А потім, десь о третій ночі, разом із класним керівником, учителькою української мови та літератури Ніною Терентіївною ішли за давньою традицією зустрічати сонце. Через усе місто, а потім широкою асфальтівкою головною трасою «Київ-Харків» прямували до мосту, Хорол-річки. Ішли і гомоніли, раділи і не розуміли, певно, що прощалися з юністю.
— Тисячі доріг перед вами, — говорила тоді Ніна Терентіївна. — Сміливо вибирайте одну із них. І упевнено крокуйте до своєї мети!
І не кожний з нас, випускників, розумів, що того вечора і того ранку ми прощалися не лише зі школою, а і з юністю»

Закінчивши десятирічку, Олександр не одразу пішов у журналістику. Каже, просто побоявся, що не вступить до університету. А подався до кооперативного технікуму, що у Полтаві, на спеціальність «технік-механік». Успішно закінчив його, захистивши дипломну роботу на тему «Технічне обладнання для виготовлення кабачкової ікри». Певний час працював на Хорольському плодо-консервному заводі. А тут — армія. Потрапив служити у ракетні війська стратегічного призначення. Їхній підрозділ дислокувався у Білорусії, у місті Ліда. Служба проходила нормально. Не поривав зв’язків зі спортом, та й із журналістикою також дружив. Постійно дописував до окружної армійської газети. І для душі приємно, та й для солдатського гаманця — теж. Дивись, як не три, то п’ять карбованців надійде гонорару. Все ж якийсь «приварок» є, хоч на згущене молоко, яке дуже любив, чи цукерки солдатові, котрий у своєму раціоні цього ніколи не бачив.
І уже на другому році служби вирішив Саша подати рапорт про вступ до Львівського військово-політичного училища на факультет журналістики. На жаль, не пройшов за конкурсом. А на «комісара» (тобто замполіта) вчитися не побажав.

Їх познайомив «Полонез Огінського»

«Я з Полтавщини, а вона, Надя, з Черкащини. Доля звела нас під час навчання на денному стаціонарі факультету журналістики Київського держуніверситету імені Т.Г.Шевченка. Одружилися 30 жовтня 1980 року. …Десять літ, як її, Надії, Надії Антонівни, серед нас немає. Приходить лише у спогадах та снах. Таке воно життя…
«…Шуміла акація біла, і більш не розпитуй — було, як у сні»»

Відслужив Олександр, віддав, як модно було говорити в той час, борг Вітчизні. Та все ж не полишала думка стати професійним журналістом. А тут і оголошення побачив у газеті — запрошують на підготовчі курси до вступу на факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Не вагаючись, вирушив до Києва. Мама, правда, відмовляла: «Як ти там сам будеш? Розгуляєшся, підеш хибним шляхом…» Переконав маму. Заспокоїв. І — не підвів у майбутньому.
— І втрапив я неначе в інший світ, — мрійливо пригадує Олександр, — цікаві лекції, зустрічі з відомими людьми — письменниками, журналістами, імена яких бачив лише на шпальтах газет, обкладинках книг чи з екранів телевізора. Чого варті лекції та бесіди хоча б із відомими на весь Союз у той час неперевершеними нарисистом Анатолієм Аграновським, поетом Іваном Драчем та багатьма іншими!
Заняття проходили захопливо, цікаво. І ось, уже будучи студентом, Саша одного разу, йдучи коридором навчального корпусу, почув із-за дверей однієї аудиторії славнозвісну і неперевершену в своїй оригінальності мелодію «Полонезу Огінського». Мабуть, сама доля змусила його відчинити двері і зазирнути до середини. На стільчику сиділа чорнява симпатична дівчина і грала на фортепіано.
— Отак і познайомилися ми з моєю майбутньою дружиною Надією Скакун, — розповідає Олександр. — І відтоді більше не розлучалися. Скільки я почерпнув від неї і мистецьких, і естетичних, і просто житейських знань! І в театрах бували, і на різних літературно-мистецьких заходах — усе-таки стольний град Київ! Цілий світ відкрила для мене Надя. Та й багаж знань у неї був неабиякий. Сама з родини вчителів, та ще й нащадок славнозвісної династії Терещенків — великих шанувальників і меценатів української культури та мистецтва. Щоправда, про це за «совєцького» періоду вголос не варто було говорити. Адже предки — «кляті буржуїни», не вихідці з робітників чи селян. А значить — «вороги»! Це лише зараз можна цим пишатися, а тоді…
Отож закінчили Олександр і Надія університет, одразу ж побралися. Прибули на роботу до хорольської районної газети. А згодом доля закинула їх у Козельщину. Олександр Васильович очолив колектив редакції газети «Радянське село», а Надія Антонівна приступила до обов’язків зав-відділом листів.
Життя йшло рівно, ладно. Та ось настали сумнозвісні дев’яності. Все валилося, «штормило», рушилося. На першому плані скрізь і всюди володарем усього сущого виступав «його величність» прибуток. Непідготовленій людині, та ще з таким м’яким характером, як у нашого героя, важко було зорієнтуватися і вижити у цьому безладі «дикого капіталізму».
— Повіриш, колего, нерідко руки опускалися, — пригадує Олександр, — І я не уявляю, як нам вдалося подолати все це. Але ж вижили!..

Між буттям і… небуттям

«1989 рік. Ось уже два роки, як на Козельщинській землі. Край цікавий, незбагненний, наповнений неймовірно цікавими і подіями, й особистостями. Хіба ж не цікаво, що саме з цієї невеликої козельщинської газети, з 30-х років, починав шлях у велику літературу Олесь Гончар!»
На знімку (зліва направо): Надія Синягівська, Леонід Литвин,
Галина Штефан, Лідія Щепаченко, Геннадій Іваненко, Володимир Вусик та Олександр Синягівський

Як ото кажуть, прийшла біда — відчиняй ворота. Лихоманка в газетярській справі — то одне. Інше — погано «накручувати здоров’я». Стрімко почав падати зір у Олександра. Далися взнаки нервові стреси — газетна справа для зору не рідна тітка. Отож довелося робити кілька операцій на очах в Одеському інституті імені Філатова. Зір повністю не відновився, тож роботу довелося залишити. Достроково вийшов на пенсію по інвалідності, передавши газетну «естафету» мені. А невдовзі пішла на заслужений відпочинок і Надія Синягівська — кваліфікована журналістка, неперевершена поетеса, ерудитка в багатьох галузях літератури і мистецтва.
Та на цьому смуга невезіння в Олександра Васильовича не закінчилася. Невдовзі помирає від тяжкої хвороби вірна дружина, подруга й опора в житті Надя. А через деякий час — новий удар: пішла за Вічну межу і мама, Галина Луківна. Не встиг оговтатися (якщо так можна висловитись), як у самого — тяжка операція. Згодом — друга, яка ледь не скінчилася трагічно.
—Я вже тоді розпрощався з життям, — каже з сумом Олександр, — особливо, коли крізь марення почув голоси лікарів. Один каже: «То що, поставимо йому крапельницю?» — «Та поможе вона йому, як мертвому кадило! — цинічно відповідає інший, — адже тут крововилив у черевну порожнину. І тут ми безсилі…»
— Ну, все, — думаю, — приїхали! Та ще й знайомі запросили священника, аби я висповідався. Мабуть, перед кончиною…

Втрачав я свідомість часто. І ось, у якийсь проміжок просвітлення, в голові промайнула така думка: «Певна категорія людей, аби відчути надлишок адреналіну у крові, їдуть у гори, у підземелля, до дідька в зуби, шукаючи екстриму. Я відчув його ще в армії. Двічі. Уперше, коли кидав бойову гранату, і вдруге — після «обкатки» танком. Але ж тоді був молодий, повний сил. А тепер? Коли тобі під шістдесят?..»
Але ж Олександр вижив! Наперекір усьому. І не лише завдяки медикам. Терміново втрутилися ми, колеги, і я особисто звернувся до тодішнього голови райдержадміністрації Сергія Сушка, який посприяв виклику з Полтави фахівців. Провели термінову операцію, яка завершилася успішно.

«2 жовтня 2020 року 90 літ козельщинській районці. За цей період змінилося не одне покоління газетярів. І сьогодні вона розквітає — у 2018 році за підсумками одного з Всеукраїнських конкурсів-оглядів визнана кращою районною газетою в Україні. Залишається лише сказати: «Так тримати!»»

Зараз Олександр Васильович веде активне громадсько-суспільне життя. Постійно дописує до газети, не пориває зі спортом, бере приватні уроки гри на баяні, є групоргом Кременчуцької організації Українського Товариства людей з обмеженим зором. Словом, живе, як кажуть, «на повну». Сумує, звичайно, за дружиною, десятиріччя від смерті якої виповнюється цьогоріч восени. Зі смутком згадує добрим словом і маму.
Сьогодні ж, напередодні ювілейної дати, бажаємо тобі, колего, ще довгих-довгих років життя, Божої благодаті, здоров’я і натхнення на многії літа. Так тримати!


Кость ТАРАНЕНКО

Підписи до знімків — О.Синягівського
Фото з сімейного архів

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *