SONY DSC

Тримаймося, колеги, бо наша місія — нескінченна!

«Земля під ногами ворушиться»: австралійці переживають небувале нашестя мишей, які нищать урожай фермерів. У Пакистані захотіли штрафувати батьків за неодружених дітей. У 30 населених пунктах Франції запровадили безоплатний громадський транспорт; у 2026 році квитки хочуть скасувати й у Парижі. У Німеччині розробили вуличний ліхтар, що живиться вітровою енергією

А ми у редакції готуємося відзначити наше професійне свято — День журналіста України. Попри таку назву, це свято всіх без виключення працівників засобів масової інформації: адже у редакційних колективах є не лише журналісти; тут вам і бухгалтери-фінансисти-менеджери, й оператори-коректори-дизайнери, і водії-техніки-кур’єри (це аж ніяк не про козельщинську редакцію з шести осіб, кожна з яких — «три в одному»; це про великі видання)…
Нинішній День журналіста започаткований у 1994 році та встановлений 6 червня з нагоди прийняття Спілки журналістів України до Міжнародної федерації журналістів. Але особисто для мене це день спогадів про свої перші кроки у журналістиці — а це сталося майже сорок років тому, відразу ж після школи, коли я прийшла працювати у мою рідну тоді лохвицьку районну «Зорю». Спогадів про моїх наставників, перший дорослий колектив і дорослих друзів. І, звісно ж, про роки (точніше, вже десятиліття!), пройдені в тісній упряжці разом із моїми козельщинськими колегами-газетярами.
Журналістику я розділяю на «високу» (я ще називаю її журналістикою вищого пілотажу) — наприклад, як аналітика Віталія Портникова чи Романа Цимбалюка та багатьох інших глибоко поважаних мною колег — і «буденну», якою, власне, займаюся я. Довгий час мене переслідувало відчуття меншовартості: здавалося, не здатна я провести гучне журналістське розслідування чи проаналізувати й висвітлити у найменших деталях те чи інше явище… Але поспілкувавшись якось зі своєю однокурсницею-землячкою, я змінила свою думку. Ось що розповіла моя коліжанка:
— Колись мене Віталик Портников спитав (вони навчалися разом в одному університеті у Дніпрі, а потім усі ми разом закінчили один і той же, але вже інший виш — авт.): «Не уявляю, як можна працювати у районній газеті? Це ж щодня треба писати різні матеріали, а їх десь треба брати… Виїхати на місце, роздобути інформацію, опрацювати — і все це оперативно, за один день! Ні, я так би не зміг… Мені треба кілька тижнів, а то й місяців, аби працювати над однією темою, все проаналізувати, відшліфувати. Районка — то не для мене…» Уловлюєш тепер, у чому відмінності вашої діяльності? — підсумувала моя співрозмовниця.
Зауважу, що розмова з Віталієм відбувалася у часи, коли про інтернет навіть мови ще не було.
І тоді я дійшла висновку, що кожен із нас, журналістів, має і виконує свою місію, яка у будь-якому разі потрібна суспільству незалежно від того, маленька вона, буденна, чи навпаки — велика, епохальна. І кожне видання потрібне своїй громаді, бо воно — його літопис. А це вартує дорожче, ніж усі інтернети разом узяті.
Тож зі святом нас, робочі конячки, трудяги-мурашки, бджілки від журналістики! Продовжуймо працювати для своїх читачів і заряджати один одного оптимізмом, без якого нині, як без води. Бо наша місія — нескінченна, як нескінченний і сам плин історії.

Надія ЛИТВИН

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *