Дві родини — одна війна й одна історія

20 червня 1940 року Віктор Ноженко з Новоселівки успішно закінчив 10 класів Бреусівської середньої школи, а вже восени його призвали на військову службу і направили аж на Камчатку до артилерійського училища.
Звістка про напад фашистської Німеччини на Радянський Союз приголомшила курсантів. Як це могло статися? Адже був підписаний договір про ненапад на 10 років!

Віктор Ноженко

Невдовзі курсанти відбули на Ленінградський фронт. Віктор воював у складі 410-го окремого винищувально-протитанкового дивізіону 120-ї стрілецької дивізії. Був командиром гарматної обслуги.
Німецько-фашистське командування робило відчайдушні спроби захопити Ленінград. Із 8 вересня 1941 року розпочалася блокада міста.
Бійці дивізіону неймовірними зусиллями стримували подальше просування ворога. Особливо важливими як для радянських, так і фашистських військ були ділянки Синявінських боліт і Синявінських висот. Тому війська противника намагалися прорватися через болота до висот, за якими відкривалася дорога до околиць Ленінграда.
У вересні і 20-28 жовтня 1941 року радянські війська у ході Синявінської операції зробили спробу прорвати блокаду міста, але безуспішно.
Воювати доводилося у надскладних умовах. У болотистій місцевості важко було навіть облаштувати окопи, бо їх заливала вода. Трясовина не замерзала навіть узимку. Та артилеристи, часто по коліна у болотяній тванюці, обмерзаючи з ніг до голови, вели прицільний вогонь по ворогу. А коли закінчувалися снаряди і патрони, а фашисти знахабніло лізли на позиції, бої переходили в рукопашні, у яких бійці використовували що могли: саперні лопатки, ножі, штики від гвинтівок і самі гвинтівки, як дрючки…
19 серпня – 10 жовтня 1942 року була проведена друга Синявінська наступальна операція радянських військ. Але прорвати блокаду Ленінграда знову не вдалося.
Однак у результаті наступальних операцій 12-30 січня 1943 року військ Ленінградського і Волховського фронтів при взаємодії з Балтійським флотом удалося прорвати блокаду міста, утворивши сухопутний коридор шириною 8-11 кілометрів.
Але героїчна Ленінградська епопея продовжувалася. В одному із жорстоких боїв Віктор Ноженко отримав тяжке поранення і потрапив у госпіталь аж на Урал, де лікувався майже рік. Отримав другу групу інвалідності і був комісований.

Віктор Тимофійович Ноженко. 1984 р

Тож одного погожого дня наприкінці червня 1944 року Віктор із неймовірним хвилюванням підійшов до батьківського обійстя, але зайти на подвір’я ніяк не наважувався. Боявся злякати батьків, адже на службу йшов бадьорим і здоровим, а повернувся на милицях майже літнім чоловіком. Віктор скуштував кілька червоних вишеньок і заплакав.
Тим часом господар помітив солдата і попрохав 8-річного сина Колю дізнатися, хто це.
Хлопчик підійшов до військового, привітався, але не впізнав у ньому свого старшого брата.
— А ягідки можна їсти? – запитав воїн.
— Аякже, можна, Ви ж, мабуть, з війни прийшли. Там десь і мій брат Вітя воює, — повагом промовив хлопчик.
Від почутого Віктора ніби електричним струмом пронизало.
У цей час підійшов родич, Григорій Рибалка, й одразу упізнав Віктора.
— Боже мій! Вітю! Це ти? – скрикнув радісно.
Що було потім, важко передати словами. Тепер від радощів плакали всі: батько, бувалий фронтовик Першої Світової війни, Тимофій Карпович; мачуха Софія Федорівна (мама Марія Григорівна померла у 1934 році); брат Коля.
Віктор був дуже слабкий і ледве ходив, тому добросердна мачуха заходилася різати курей і відпоювати його бульйоном…

Віктор Ноженко (2-й ряд, у центрі у військовій формі) — студент інституту

Хоробрий і відважний воїн, старшина, командир протитанкової гармати Віктор Тимофійович Ноженко був нагороджений орденами Червоної Зірки і Великої Вітчизняної війни І ступеня (1985 р.), а також медалями «За оборону Ленінграда», «За бойові заслуги» та ін.
Із 1944-го до 1948 року В.Т.Ноженко навчався на агрономічному факультеті Полтавського сільськогосподарського інституту. Потім працював агрономом радгоспу імені Челюскінців Барвінківського району Харківської області, з 1950 року — директором радгоспу «Вісті» Васильківського району Запорізької області; з 1958-го і до 1975 року — директором радгоспу імені Луценка тодішнього Решетилівського, а пізніше Кобеляцького району. Це господарство славилося, зокрема, розкішним фруктовим садом.
Талановитий керівник був нагороджений золотою і двома бронзовими медалями ВДНГ (Виставки досягнень народного господарства).
З дружиною Варварою Яківною виростили двох дітей — сина Вадима і дочку Валентину, дочекалися онуків.
Тільки б пожити. Але тяжкі рани війни далися взнаки. У 1988 році В.Т.Ноженко зарано, у віці 66 років, пішов із життя…

До речі, одна з двох сестер Віктора Ноженка, Марія, була вивезена на каторжні роботи у Німеччину та, слава Богу, у 1945 році повернулася додому.
Героїчно воювали з ворогом і рідні брати Маріїного майбутнього чоловіка — Іллі Васильовича Явтушенка. Ілля був наймолодшим серед братів, 1927 р. н..

Матвій Явтушенко. 1940 р.
Олександр Явтушенко (напередодні війни)

Олександр, 1911 р. н., із перших днів війни перебував на фронті. Рядовий. Сапер. Загинув у лютому 1945 року на території Німеччини.
Матвій, 1914 р. н., з лютого 1940 року перебував на військовій службі. Загинув у Сталінградській битві 22 січня 1943 року. Похований у Городищенському районі у Мокрій Балці.
Семен, 1909 р. н., пройшов із боями усю війну. Став інвалідом другої групи.
Їхня сестра, Олена, 1923 р. н., також побувала у німецькому рабстві. Залишалися живою.
Стосовно наймолодшого з Явтушенків, уже згадуваного Іллі, то після визволення території він був мобілізований на шахти Донбасу. Там працював помічником бригадира кріпильників. Якось старі опори не витримали і стався потужний обвал. Один шахтар загинув. А Іллю майже без ознак життя і свідомості все ж таки відкопали з вугілля і породи дві зміни рятувальників. Через травми його звільнили із забою, тож Ілля став працювати ковалем. Ним залишився і повернувшись додому. З дружиною виростили двох синів — Василя та Івана…

Матвій Явтушенко (крайній справа). Ростов-на-Дону. 20.05.1941 р.

Таким чином, на прикладі славної родини Ноженків – Явтушенків бачимо жахіття пекельної війни і неймовірно велику ціну перемоги.

Григорій Сердюк,
член НСЖУ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *