Фермерство: монологи поколiнь

Цьогоріч 19 червня уся фермерська спільнота (а разом із нею і ми, бо живемо ж у сільській місцевості) вдруге відзначатиме День фермера. Саме 19 червня Верховна Рада України у 2003 році прийняла Закон «Про фермерське господарство»; та лише через 17 років президентським указом 19 червня було визначене професійним святом фермерів. Що думають про своє нове свято, і не тільки про нього місцеві фермери? Я поспілкувалася з представниками різних поколінь фермерів Козельщинського краю: тих, хто стояв біля витоків фермерського руху в тодішньому районі, пережив «безпредєл» дев’яностих
і не одну економічну й політичну кризу в державі; та молодих, які почали свій агробізнес у епоху,
так би мовити, діджиталізації і на долю яких теж випало чимало випробувань, починаючи з війни на сході України, яка позначилася на всьому і на всіх, і завершуючи небаченим досі ковідним карантином. Що з цього вийшло, судіть і порівнюйте самі

«Тоді до нас нікому не було діла…»

Георгій Яременко, 64 роки, голова ФГ «Яременко», освіта вища сільськогосподарська. Вважає День працівників сільського господарства (колись, іще раніше його називали Днем колгоспника) ознакою минулого, а запроваджений минулого року День фермера — дійсно своїм професійним святом

— У 1992 році фермерський рух розпочався з одинадцяти господарств. Усі ми стали фермерами дійсно за покликом серця; першими отримали землю і на ній побудувалися. Як не важко було, але три наших фермерських господарства у Верхній Жужманівці протягли підвідний газопровід у село…
Як нас тоді критикували, і землю нам не хотіли давати, непросто було її «вибивати». Ми, перші одинадцятеро фермерів, наскільки дружними були: створили свою асоціацію, їздили тракторами до Полтави в обласну адміністрацію, влаштовували мітинги, відстоювали своє право на землю. Перші фермери отримали Державні акти довічного успадкованого володіння на виділені гектари: комусь — 45-50, хтось отримав менше: 30, 20, 15. І виділяли ці гектари з великими потугами. Рішенням районної ради нам земля у власність передана, так записано і в акті. Якось спробували змусити поміняти наші державні акти на нові, ну, ми не повелися на це, адже мій акт посвідчує саме приватну власність на землю, а вона — моя фортеця.
Чи важко бути фермером? Сьогодні — набагато легше у порівнянні з тим, як починали свого часу ми. Виживали у дев’яності, як могли. Нікому фермери не потрібні були. Щоб два мільйони кредиту погасити, мені, за моїми підрахунками, десять років треба було. Урятувала тоді гіперінфляція, завдяки якій ми ті кредити погасили за три роки.
Нинішня молодь не уявляє, як це, коли немає навіть поняття вільного продажу сільськогосподарської техніки, а натомість є рознарядка, за якою на весь район надходить якийсь десяток тракторів і їх ділять-переділяють серед господарств. Причому фермерів узагалі в розрахунок не брали, бо тоді ж іще були колгоспи, яким надавалася перевага у всьому. Свого часу дуже допоміг нам із цим Дмитро Іванович Піщаний, який тоді керував Козельщинським районом, і Петро Андрійович Ківшик, голова «Облагропостачу». За їх сприяння фермерам надавалася техніка, яка надходила у район за рознарядкою. Точніше, надали право купівлі: ми купували за свої гроші техніку, якої у вільному продажу взагалі не було.
Тому зараз скаржитися немає чого, не треба плакатися, що працювати на землі невигідно.
Що стосується ринку землі. Маю багато опонентів серед фермерів у цьому питанні, та я – за. Він має бути, але цивілізований. І, на мою думку, продавати землю потрібно тільки тим, хто живе, працює і збирається обробляти землю у цій місцевості. До прикладу, якщо продається земельна ділянка на території Новогалещинської громади — покупець має бути виключно місцевим мешканцем. Тоді й громада розвиватиметься. Але законодавство такого не передбачає. Тож поживемо — побачимо, як воно буде далі, після першого липня.
А сьогодні щиро вітаю всіх фермерів з нашим святом. Бажаю щедрих урожаїв, великих перспектив і малих витрат, високих результатів і таких же доходів. Нехай кожен день буде справжнім святом, нехай буде родючою земля. Золота пшениці й пахощів у саду, великих запасів у засіках, великої удачі в руках і великого щастя у серці. Здоров’я і сил усім нам, шановні фермери!

«Це моя маленька економіка, з якої складається велика, державна»

Віталій Довгань, 34 роки, фермер і бізнесмен, голова ФГ «Довгань В.О.», село Бреусівка. Освіта — музична й педагогічна. До запровадження у державі Дня фермера ставиться по-філософськи:

— Я вважаю, це нове свято — більше для молодих. Як свого часу відмінили 23 лютого і натомість запровадили професійне свято військових 6 грудня та День Захисника Вітчизни 14 жовтня. Але достеменно знаю, що старше покоління чоловіків усе одно неофіційно, за традицією святкує 23 лютого… Тож мені здається, що наші ветерани, за аналогією, більше відзначатимуть День працівника сільського господарства у листопаді. А взагалі, День фермера — чому б і ні? Це теж професія, і вона повинна мати своє свято, на мою думку.

— Моє фермерство почалося набагато раніше від дати реєстрації власного ФГ у 2018 році. Батько починав займатися землею з 2003 року, мав техніку, а я увесь час — біля нього. Спочатку тещин пай обробляв, свою присадибну ділянку. Згодом на трьох гектарах: один у мене, два — у дружини створив власне особисте селянське господарство.
А потім люди почали підходити: «Візьми мій пай в оренду»… Так довелося заснувати своє фермерське господарство. Зараз офіційно орендую й обробляю 35 гектарів земельних паїв.
Чи не страшно було починати нову справу? Аніскільки. Адже в мене є головне, надійний тил і опора: це батько, який уже довгий час господарює на землі, і дядько з його величезним досвідом у механізаторській діяльності й золотими руками, що вправно, швидко і надійно відремонтують будь-яку складну і нескладну поломку на всій техніці. Крім того, з 2012 року у мене працює ще один бізнес — власний магазин, там зареєстровані два ФОП і три офіційно найманих працівники. Це, по-перше, ще одне джерело доходу для родини, а по-друге — фінансова страховка на випадок можливих збитків у фермерстві. Крім того, досвід роботи на землі я вже мав на той момент, залишилося оформити де-юре те, що до цього було де-факто, образно кажучи.
Хоча фермерую третій рік, але за цей невеличкий період устиг відчути і труднощі, і проблеми, і переваги фермерства. Вагомою підтримкою від держави була безповоротна субсидія 2019 року, яку дають новоствореним господарствам (можна сказати, мені тоді пощастило, бо моє ФГ підпало під цю категорію). Тоді ці 60 тисяч (по три тисячі за один гектар оброблюваної ріллі) були, як знахідка: вони дали можливість притримати збіжжя від продажу восени за низькою ціною і закрити всі необхідні потреби.
Непростим для мене був минулий рік — неврожай, негативні погодні корективи. Але, з іншого боку, закупівельні ціни тоді своєчасно піднялися, тож ми ще й у чомусь виграли. Добре, що працюють відповідні державні програми, зокрема відшкодування податку на додану вартість; завдяки цьому минулого року, приміром, удалося придбати нового трактора. Стару техніку частково міняємо на нову, бо життя ж не стоїть на місці, потрібно осучаснювати парк. І важко чи ні — все одно дивитися у перспективу і рухатися вперед.
Звісно, важко передбачити, чим обернеться для нас ринок землі, який стартує буквально через пару тижнів. Ми, дрібні фермери, неконкурентоспроможні перед великими корпораціями. Держава не забезпечила нам рівні умови; не передбачено пільгових кредитів на купівлю землі, не створено державний земельний банк тощо… Дивіться, що зараз робиться: закупівельні ціни неухильно знижуються! Гадаю, це робиться навмисне, щоб нас обезгрошити. А восени ми знову змушені будемо задешево продавати збіжжя, аби сплатити податки, орендну плату за паї, обсіятися, оборатися, закласти фундамент для врожаю наступного року… Як Бог дасть, закриємо всі необхідні потреби — і все; грошей лишиться хіба що на шльопанці. Про яку купівлю паїв може бути мова?
Моя єдина страховка у цій ситуації — прозорий бізнес. У мене немає «тіні», договори оренди землі офіційно зареєстровані на 10 років. А якщо пай обтяжений договором оренди і якщо у землевласника виникне бажання продати свою ділянку, то у договорі чітко прописано, що я — перший покупець на землю.
Можливо, заздрісники скажуть: що він, мовляв, прибідняється? Є на хліб з маслом, і до хліба, живе, як вареник у маслі. Та ніхто не бачив, як я з 18 років по 15 годин у тракторі проробив… Тому навчився не звертати уваги на такі закиди. Я ж ні в кого нічого не вкрав, мені нічого з неба просто так не впало. Батьки, дай, Боже, їм здоров’я, мене народили, виховали, дали освіту. А далі — маю руки, голову на плечах, тож будемо працювати, сплачувати всі податки, мої офіційно оформлені працівники отримуватимуть «білу» зарплату. Це моя маленька економіка, з якої складається велика державна економіка.
У мої 34 дуже хотілося б відкрити ще якесь переробне підприємство, щоб дати землякам роботу і вони не виїжджали у місто. Виробляти, скажімо, макарони, крупи. Як, наприклад, в Італії, де усі преференції — за малими підприємствами, дрібними виробниками, що не продають сировину, не годують Китай, а торгують піцою, макаронами і на цьому непогано заробляють. Чим ми гірші за італійців? Хіба тим, що нас держава до цього ніяк не стимулює. Одна надія — на золоті руки, світлі голови, сили, ентузіазм і бажання працювати.

Монологи записала й підготувала Надія ЛИТВИН

Фото Г.Яременка і В.Довганя

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *