Але ж це — було… (1 ч.)

«О часе, часе… Зглянься над нами і допоможи нам, грішним і допитливим, відкрити потрібну сторінку історії минулого нашого краю. Адже нам так хочеться знати: яким він був? Як жили наші предки? У що вірили, про що мріяли, чим «дихали», на що сподівалися, за що і з ким боролися?» — так починає свій цикл спогадів козельщанин Євген Опришко. Сторінка за сторінкою автор мандрує у минуле, де побачився зі своїми рідними, друзями та односельцями-хуторянами із Кринок, Сушків; наново пережив особливо памʼятні події зі свого життя. Можливо, серед безлічі дійових осіб цієї оповіді, упізнаєте й себе чи когось зі своїх знайомих. Гайда з нами у захопливу подорож у минуле, що розтягнеться не на один десяток публікацій!

І. Замість передмови

Так швидко дні буденщина з’їдає,
І оком не зморгнеш, а дня — немає,
Четвер сьогоднішній закінчився уже,
Про нього пам’ять п’ятниця не збереже,
Бо і саму її субота поміняє.

Так час біжить, тече із дня до дня,
Як в річці повноводній течія,
Веде неспинно свій вагомий лік,
Враховуючи й наш такий миттєвий вік, —
Прийшов… Пішов… Отак усе минає.

Буває так: свій час не розумієм,
Цінити його теж не дуже вмієм,
Хоч живемо і борсаємось в ньому,
І не спинити часу плин нікому,
А у скарбницю він віки складає.

Майбутнього свого, на жаль, не знаєм,
В теперішнє, як в омут, поринаєм,
А що було: те в пам’яті, те «вітром здуте»,
Що там же зостається, що забуте, —
Лише історія усе запам’ятає.

О часе, часе… Ти линеш у просторі, безмовний і незмовний, без почуттів і емоцій, пресуєш дні, місяці й роки у брикети віків і складаєш у коморах вічності, не озираючись назад. Та, мов м’яка безмірна губка, вбираєш усе, що діється в тобі й навколо тебе, і невтомно пишеш історію життя-буття. Ти, мов яскраве світло у пітьмі безмежності, на яке все летить, наче метелик, щоб у ньому й загубитись.
О часе, часе… Зглянься над нами і допоможи нам, грішним і допитливим, відкрити потрібну сторінку історії минулого нашого краю. Адже нам так хочеться знати: яким він був? Як жили наші предки? У що вірили, про що мріяли, чим «дихали», на що сподівалися, за що і з ким боролися? Про це ми, їхні вдячні і, сподіваюся, достойні нащадки, можемо судити з того досвіду, надбань, традицій і культурного спадку, який нам залишили. Безперечно одне: вони хотіли і робили все можливе, щоб достойно прожити дарований вік, народжувати дітей для продовження свого роду, зберігали спадок своїх предків, збагачували і примножували своїм життєвим досвідом, передавали майбутнім поколінням і заповідали так робити нам. У плині часу все іде своїм шляхом еволюційного розвитку, вимірюючи кроками вік свого життя…
Одні покоління змінюються іншими, утворюються нові населені пункти: села, селища, міста; застаріле відмирає, руйнуються імперії, зникають держави…
І цьому процесу підвладне все.

II. А все таки вона текла!

Анастасія Григорівна Радченко з учнями Сушківської школи

ТЕЧЕ РІЧКА НЕВЕЛИЧКА
Так, так. Це про річку Сухий Кобелячок. Вона справді невелика — протяжність її якихось три десятки кілометрів — і є лівою притокою могутнього Дніпра. Учителька Сушківської восьмирічної школи Анастасія Григорівна Радченко (на знімку), нині покійна, у свій час вела історико-краєзнавчий гурток і в результаті тривалої пошукової роботи зібрала цікаві факти й дані про рідне село, свій край, які вона виклала в окремому зошиті. Через певний період часу її дочка Людмила Іванівна з донькою Наталею передали цей зошит у сільську бібліотеку. В свою чергу, енергійна і допитлива бібліотекарка Ірина Василівна Лашко написала свою роботу «Історія села Сушки». В основу її інформації про минуле були покладені матеріали з цього зошита, звісно ж, доповнені і її новітніми даними. Там про річку написано: «…Біля села (Сушки) протікала річка Сухий Кобелячок. Назву вона одержала таку тому, що вона часто пересихає, а бере вона свій початок від м. Кобеляк». Ці два речення спонукали мене до роздумів, припущень. Поміркуймо…
Назва річки пояснюється недалеким минулим і сучасністю. Відомо — у природі все видозмінюється, і, на жаль, не завжди на краще. У 2003 році мені пощастило побувати з працівниками редакції «Козельщинських вістей» у садибі-музеї О.Т.Гончара у селі Сухій. З Козельщини ми їхали через Бреусівку, а назад — через Улинівку, Сухий Кобелячок, Сушки. Я звернув увагу на русло річки. Воно було широким, глибоким, зі ставками у кожному селі.
Перенесімося віртуально у глибоку давнину: мені здалося, що тоді Сухий Кобелячок був повноводною рікою і не пересихав. Багато річок, міст, навіть морів у прадавнину мали назви, далеко не схожі на сучасні. Одного разу в розмові з відомим краєзнавцем, учителем історії Бреусівської середньої школи Григорієм Дмитровичем Сердюком ми зачепили тему про цю річку, і виявилося, що незалежно один від одного ми дійшли до однакового припущення. Йому оповідав житель Улинівки Василь Данилович Панасенко, що при спробі викопати колодязь поблизу русла під пластом родючого грунту часто з’являється шар річкового піску. Неможливо було сформувати ствол колодязя, бо він увесь час руйнувався через осипання піску. Звідки ж тут пісок? От і напрошується уже нам знайоме: о часе, часе…
Згодом уродженка Сушок Надія Петрівна Батир (Лашко) розповіла, що в юності, а народилася вона у 1943 році, пасла череду корів зі своїм дядьком Афанасієм Степановичем Лашком (1894 р. народження), який, у свою чергу, їй розповів, що його дідусь Грицько казав, що ця річка була глибока і по ній ходили легкі річкові судна. А дід Грицько прожив 100 років. Так і хочеться вигукнути: «Еврика!». Усе-таки біля села річка текла!
А де ж бере свій початок Сухий Кобелячок? Де те джерело біля Кобеляк, із якого він витікає? Козельщинський край розташований у лівобережній зоні Дніпра з півдня, у межиріччі Ворскли зі сходу та Псла із заходу. На мапі Кобеляцького району біля його райцентру немає точно визначеного місця витоку нашої річки, зате біля нього протікає Ворскла, яка впадає у Дніпро. Вона теж у минулому була глибшою, повноводнішою від сучасної. Як відомо, у нижній течії дельта ріки, куди впадають річки, розширюється, розгалужується на протоки, лимани, рукави. Дозволю собі припустити, що річка Сухий Кобелячок і була колись правим рукавом у нижній течії річки Ворскли при впаданні у Дніпро. До речі, цього висновку ми дійшли у тій же розмові із Г.Д.Сердюком. У результаті еволюційного процесу зміління Ворскли рукав став окремою річкою без постійного джерела витоку.
Тепер лишилися тільки глибокі, довгі балки і підземні джерела. Звісно, що балки не можуть бути джерелом водопостачання, бо їх наповнюють талі й дощові води, і таких балок хоч і багато, але замало для постійного водотоку ріки. Тому вона і пересихає. Та все ж це давало змогу кожному селу мати ставки, пасовища на її берегах тощо.

(ДАЛІ БУДЕ)

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *