Десять років по тому…

Десять років — як один день. Чи буває ж таке? Ще і як. 17 вересня 2011 року пішла з цього білого світу у зовсім інший, невидимий світ Надя. Дружина, кохана, колега. І все, що було пов’язано з нею, закарбувалося у пам’яті, немов це було учора. І так виразно, як у дзеркалі.

1976 рік. Стаціонарне відділення факультету журналістики Київського державного університету. Там і поєдналися долі — дві життєві стежини в одну. І це було якось так незвично, романтично. Як зазначав раніше, під полонез Огінського.
На потоці сто студентів. Цікаві лекції, цікаві викладачі. А у вільний час знайомились зі столицею, почали відвідувати театри, творчі зустрічі з відомими письменниками, поетами, артистами. Серед них були Іван Драч, Володимир Яворівський, Микола Вінграновський, Любов Забашта, Віталій Коротич, Сергій Юрський.
Я запросив Надю переглянути «Варшавську мелодію» з Наталією Ужвій. Вона уперше запропонувала в оперному театрі «Запорожець за Дунаєм».
Швидко пролетіли студентські роки. А 30 жовтня 1980 року й одружилися.
Спільна праця в журналістиці зміцнила стосунки. Разом із творчим колективом прагнули зробити газету цікавою, читабельною, різнобічною.
Надя любила слово, книги. Батьки були учителями. Отож і вона постійно вчилася пізнавати навколишній світ, чари природи. Рано почала писати вірші, а згодом і друкуватися у городищенській газеті Черкаської області. Вона стала тоді лауреатом обласного молодіжного конкурсу як у Черкасах, так і на Полтавщині.
Готуючи матеріали до газети, багато працювала над словом. І тоді воно оживало, добиралося до серця читача, полонило його душу.

Біля місця спочину Надії Антонівни —
Олександр Синягівський із її сестрою Валею

Вона щиро раділа успіхам інших: у поезії, прозі, просто успіхам у житті. Вона охоче опікувала поетів-початківців. Готувала їхні перші добірки творів до друку. Могла б порадіти і за свою збірочку поезії та прози — «Проліски в заметах», виданню якої посприяла Надина рідна сестра Валя. Могла б. Але, на жаль…
Дивує й таке: коли Наді не стало, присутність її все одно відчувається. Згадую, як вона писала: «А я лишусь…»
Здається, поклич її: «Надю, відгукнися!» — і вона обізветься. Часто ходжу стежками, де ними колись разом ходили. І тут, на Полтавщині, і там, на чарівних просторах її малої батьківщини — на Черкащині, у Городищенському районі.
Інколи, і дуже часто, відчуваю, що переді мною не одне сонце, а два. Одне — це зірка нашої сонячної системи, Божий дар. А інше сонечко подарувала мені Надія. І пломеніє воно у мені, у серці, зігріває й утішає душу, додає снаги, натхнення. І здається, його енергія не згасає. Ось так воно буває у житті.
І дивно якось, і неймовірно приємно.

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ

Струни ліри

Пам’яті Надії Синягівської

Зі шпальт вишневим цвітом слово
Сплітає фрази красномовно.
Немов мереживо на рушнику,
Цвіла самоцвітом
в пташинім гайку.

Цвітуть волошки в житнім полі,
Не знає втоми творча доля;
Рубіном грає вишня спіла,
Шуміла, шуміла акація біла.

В рядках відточених —
порив і сила.
Діброва співом гомоніла,
Неспокій серця і любові гори
Дзвеніли, дзвеніли,
немов струни ліри.

Немов зоря ранкова, ясна,
Окликнеться в душі негласно.
І як троянда серед літа,
Так палахкотіла
справжнім ніжноцвіттям.

Євген ОПРИШКО

Сонячний сувій

Розмисли у світлі земних і небесних стежок Надії Синягівської

Акацій сонячні світи
Хвилюють степом буйні крони.
Так хочеться сказати: «Ти…»
Але до вас вже не дійти.
Далекі віршів перегони.

Все той же місяць і зоря,
По духу серце серцю близько.
Велике бачиться здаля.
І крик прощальний журавля
Летить над світом в осінь низько.

В діброві пролісок заснув.
В заметах літо пам’ятає.
З хурделиць втік в свою весну.
Дзвонив, будив красу зі сну.
Лишилось слово, не зникає.

То день, то ніч – минає світ.
Лампада масло вибирає.
Земля продовжує політ.
Чорнозем із натхненних літ
У чашу зміст свій доливає.

Озветься голос у гаю.
Відкриє сховане відлига.
І вишиванку солов’ю,
Змережену в думках свою
Одягне в світ цей мудра книга.

Край обрію акацій стрій
Садок від тьми відгородили.
Пульсує сонячний сувій:
«Люби, оберігай і мрій.
Тебе у світ цей запросили».

Сергій Коломієць,
с. Бутенки

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *