Але ж це — було… (ч.ІІ)

Євген ОПРИШКО

Продовження. Початок — у №36 від 3.09.2021

III. Сушки — Федорівка

«Моє село, гніздо родинне
Над тихим ставом розляглось,
Завжди привітне і гостинне
І наймилішеє було».

Своєю історією село Сушки сягає у далеке минуле. Я вже згадував про історико-краєзнавчий гурток Сушківської восьмирічки, його керівника А.Г.Радченка та бібліотекарку І.В.Лашко і їхні дослідницькі роботи про село. У районній газеті «Радянське село» від 9 грудня 1986 р. у статті «Історія і майбутнє села» А.Г.Радченко пише: «…Вивчаючи історію рідного села, встановили, що колись тут проживало 10-15 сімей заїжджих козаків із прізвищем Сушко. Поселилися вони низиною по річці Сухий Кобелячок». Встановлено також, що ці козаки сюди переїхали з Дону. Так виникли Сушки. Зрозуміло, що таке поселення, мені здається, не зовсім коректно називати селом. Це був звичайний хутір, у якому мешкали однофамільці. Низина, гарна природа, родючі землі приваблювали нових поселенців. Так навколо Сушків почали з’являтися нові хутори, котрі отримали назви від прізвищ хуторян, які там проживали (див. План-схема №1). Але там указані не всі хутори. Згідно зі «Статистикою Кременчуччини», за даними перепису 1926 р. до Сушківської сільської ради входили зокрема хутори: Глови (15 господарств), Дубини (28), Загребельні (13), Кринки (29), Лашки (81), Мармури (14), Матяші (5), Павлівка (8), Ревущина (10), Сергієнки (20), Сердюки (9), Сушки (18), Федірці (6), Фещенки (37). У дужках указана кількість господарств у кожному хуторі. Як видно, х. Сушки не відноситься до найбільших. Відомо, що за ініціативи держави масове переселення хуторів у компактні населені пункти розпочалося у 20-30-ті роки минулого століття. Це, по-перше, полегшувало електрифікацію і радіофікацію, зменшуючи затрати, по-друге, вивільняло землі сільськогосподарського призначення. Ось тоді хутір Сушки став центром злиття кількох хуторів у село.
У вищезазначеному переліку не названо хутір Тригубенки. Місце знаходження його, а також хуторів Матяші, Павлівка, Ревущина, Сергієнки, Федірці встановити не вдавалося. Є чутки, що хтось в інтернеті відшукав дані про х. Тригубенки, але… Про те, що він був, говорять лише прізвища Тригубенків у минулому та сучасному селах.
За моєї пам’яті — а я виїхав із села у 1959 році — тут жило 10 сімей із таким прізвищем, а нині навіть є фермерське господарство «Тригубенко», та й прізвища з інших хуторів у селі присутні.
Хочу зупинитися на с. Сухий Кобелячок. Воно, як бачимо, носить назву річки, що тут колись протікала. Я вважаю його селом-супутником і побратимом с.Сушок. У побуті це село звуть Федорівкою. У своїх спогадах один із його мешканців висловив думку, що його у 1890 році заснував пан Федорович (?). З кінця XIX ст. до 1917 року він володів землею, на якій були зокрема с. Сухий Кобелячок з навколишніми хуторами: Заворотні, Педаї, Руді, Опришки, Оляненки (Олянівка) з садибою у цьому селі.
Виходець села Іван Ілліч Матяш (нині мешканець с. Солониці) мені розповідав, що його бабуся Оляна Антонівна Верхогляд служила у цього пана і казала, що він був «невредний». Помер він у 1917 р. і похований у селі Сухий Кобелячок (надалі для зручності я називатиму — Федорівкою).
Якось я ходив по траву в балочку за вишку, не помітив, як від неї віддалився і натрапив на запалі могилки, деякі з них були з хрестами. Повернувшись додому, я запитав у бабусі про те кладовище. Вона якось невизначено, махнувши рукою у бік гори, сказала: «Там колись жили Опришки».
Оскільки мене цікавили хутори біля Федорівки, а особливо — Опришки, то повернуся до спогадів І.І.Матяша. Іван Ілліч розповів: «Річка з Федорівки повертає на Кринки, а потім на захід. А за річкою по горі у напрямку півночі розтяглися Заворотні, а за ними — Руді, у яких жили дехто з Опришків. Руді були неподалік по горі в бік Кринок. А ось навпроти Федорівки, по тій же горі, у бік Маренівки, були Педаї, а далі за ними — Опришки, а ще далі — Олянівка». Якщо умовно провести трикутник: Федорівка — Маренівка в основі з вершиною Сушки, то по лінії основи лежали Педаї, потім Опришки, де на половині шляху між Федорівкою і геодезичною вишкою, що напроти Кринківської городньої бригади, а далі, між вишкою і лісосмугою, що розділяє Сушківську і Маренівську землю, — Олянівка. Я гадаю, що тоді я натрапив на Олянівське кладовище. Мешканець Сушок Олексій Григорович Батир мені казав, що коли їздив косити траву в ті краї, то доходив до кладовища х. Опришки і бачив біля однієї могили лисячу нору, а коло неї — людський чуб. Іван Матяш мені повідомив, що те кладовище існує дотепер, заросле бузком і деревами.
У 1950 році Федорівський колгосп «Червоний партизан» і Сушківський «Шлях комунізму» об’єдналися в один — «Імені Мічуріна». Якщо їхати від Сушок, при в’їзді у Федорівку, зліва від дороги (правий берег) стояла велика ферма в декілька корпусів. У першому з них була вівцеферма на 1000 голів; І.І.Матяш, будучи підлітком, пас цю колгоспну отару на березі аж до Кринок. У другому розташовувалася ферма з відгодівлі молодняка великої рогатої худоби, а в третьому, новому цегляному — молочнотоварна ферма.
Після війни господарства і люди відбудовувалися, потрібно було багато будматеріалів, особливо цегли. Об’єднавши колгоспи, вирішили у Федорівці збудувати цегельний завод. Спорудили, завезли обладнання, приступили до виготовлення цегли-сирцю, бо важко уявити сільську хату без печі, комину, лежанки, груби. Директором заводу призначили Івана Костовича Опришка. Та щось той завод занедбали, так і не запустивши на повну потужність.
Після об’єднання головою Сушківської сільської ради працював Григорій Онисимович Педай, а секретарем — Костя Павлович Опришко, жителі Федорівки… На жаль, як сказав мені І.І.Матяш, декілька років тому, у Федорівці розгорнули останні дві хати.

(ДАЛІ БУДЕ)

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *