Від віртуального до реального — один крок

Здавалося б — що може поєднати нашу Верхню Мануйлівку з Новомосковськом, що на Дніпропетровщині? Начебто нічого унікального. І там, і тут люди живуть і працюють, спілкуються, читають і слухають новини, користуються інтернетом… А ще — мають родову пам’ять. Якраз про те, як переплелися два останні фактори — сила інтернету і родова пам’ять, — наша сьогоднішня історія

62-річний Віктор Тишковський, електрик із Новомосковська, останнім часом захопився дослідженням свого родового коріння. Особливо його цікавило, як склалася доля його дідів, учасників Другої Світової війни, бо рік тому Віктор дізнався, що у його роду є багато цих учасників. Ні батьки, ні рідня не розказували, та й поки був молодший, якось не вдавався у подробиці. А з віком зрозумів, наскільки цінна пам’ять про предків, — і почав по крихтах збирати інформацію. Добре, що для інтернету не існує відстаней і часових перешкод.
Віртуальні пошуки привели Віктора до Вінниці, де живуть родичі. Ті розповіли чоловікові про його дідів Луку й Петра, фронтовиків. Дід Петро, наприклад, родом із села Конюшівки Вінницької області, звідти його забрали на війну. Коли його частина дислокувалася поблизу рідного села, Петро попросився хоч на хвильку забігти до рідних, привітатися. Дозволили. Заскочив швиденько, перекинувся кількома словами — і в бій. Того ж дня й загинув…

Віктор Тишковський

А ще Віктор дізнався про свого двоюрідного діда, Олександра Григоровича Мушинського, брата бабусі Кароліни. Зокрема, що воював він у Європі, загинув на території сучасної Чехії, там, у місті Опаві й похований…
Саме ця географічна назва і стала точкою перетину для Віктора Тишковського та нашої землячки з Верхньої Мануйлівки Зої Колосовської, яка тоді була в Опаві на заробітках.
— Випадково побачив у Фейсбуці, що Зоя перебуває в Опаві, у Чехії, — розповідає Віктор. — Я не втримався, написав під її дописом коментар про свого діда, потім — кілька повідомлень у месенджер. Попрохав, якщо це її не обтяжить, перевірити, чи справді мій дід Олександр Мушинський похований в Опаві. Зоя, добра душа, зголосилася поїхати і з’ясувати. І виконала обіцянку. Тепер я точно знаю, де спочиває один із моїх предків. Здається, від того стало спокійніше на душі. І я дуже вдячний Зої, адже я для неї — ніхто, зовсім чужа, незнайома людина… Вдячний за подарований мені душевний спокій, за її небайдужість, за трепетне ставлення до пам’яті загиблих у тій війні…

Зоя Колосовська в Опаві

А ось що каже пані Зоя про свої пошуки:
— Коли я опублікувала на своїй сторінці у фейсбуці фото місця поховань радянських воїнів у місті Опаві, що в Чехії (а цих могил понад три тисячі!), на зв’язок зі мною вийшов родич одного із загиблих і похованих там солдатів Віктор Тишковський. Що ж, цілком природнє бажання рідних: хоча б на фото побачити могилу свого предка. Я пообіцяла допомогти, для мене ця справа — святий обов’язок. І як тільки у мене з’явилася можливість, я поїхала на те кладовище, а воно розташоване кілометрів за сорок від того місця, де я жила.
Приїхавши до місця поховання, відзначила для себе, що тут відбулися деякі зміни: з’явилося більше світлин, декого перепоховали. Знявши на відео прізвища на надгробках, потрібного мені прізвища я не знайшла. Трохи засмутилася. Тим паче, що вже почало сутеніти, а дорога назад неблизька і мало часу залишалося до від’їзду останнього автобуса… Але ж далі з’явилися нові ряди з надгробними стелами та прізвищами. Саме серед них я і знайшла потрібне. Я була приємно вражена тим, як чехи піклувалися про ці стели, місця поховань. Там ідеальний порядок, усе акуратно, красиво, урочисто. Я все зафіксувала на фото і відео і переслала ці кадри Віктору.

Віктор Тишковський принагідно розповів іще одну історію про силу інтернету. Його дядько, якому зараз уже за вісімдесят, аж тепер дізнався про долю свого батька Костянтина, якого увесь цей час вважали зниклим безвісти, а значить — родина фронтовика не мала ніяких пільг і свого часу мало не вважалася родиною зрадника Батьківщини. Сліди зниклого солдата безрезультатно шукали по всіх усюдах і тільки зараз з інтернету старенький дізнався, що його батько 25 червня 1941 року потрапив у полон, потім — у концентраційний табір, де й загинув… Як би там не було, але, можливо, цей тягар мучив його все життя і нарешті настало полегшення.
— Я ще не про всіх своїх рідних маю достатню інформацію, — каже Віктор. — Але прагну до цього. Намагаюся опанувати алгоритм спілкування з архівними установами. Звісно, дуже хотілося би потрапити у ваші краї, в Мануйлівку, побувати у музеї-хатинці Зої Колосовської. Тим більше, що мій прапрадід родом із Полтавщини, а вже згодом його родина осіла на сучасній Дніпропетровщині, у Магдалинівському районі.Так що ми, можна сказати, — земляки…

Сподіваюся, колись ми з Зоєю та Віктором зможемо зустрітися не тільки у фейсбуці чи на шпальтах «Козельщинських вістей», але й у реальному житті. А поки що залишаємося на зв’язку онлайн у пошуках нових життєвих історій.

Надія ЛИТВИН
Фото Зої Колосовської
та Віктора Тишковського, соцмережі

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *