Але ж це — було… (ІІІ ч.)

Євген ОПРИШКО

Продовження.
Початок — у №№ 36, 37, 39

IV. Кринки

«Гнатівська» школа

Моя бабуся Марія Павлівна Опришко (Дубовик) народилася 10 липня 1882, а померла 10 липня 1955 року. Якось уже після похорону моя мама щось шукала у скрині і знайшла якусь одежину. Сіла на табуретку біля скрині та й тихо, заплакала-затужила, перекладаючи ту одежину з однієї ноги на другу, погладжуючи її шорсткою долонею. З очей — сльози градом, та легеньке здригування плечей. «Чого ти, мамо?» — «Та ось, — каже, схлипуючи, — мамчину кофточку знайшла». — «Ну, то й що?» — по-дитячому наївно запитав я. Пригорнула мене до себе: «Боже, Боже… Що вона пережила… Та й ми теж — за неї і без неї. Коли мама почула, що ходять по хатах і трусять зерно, вона вночі за терником прикопала клуночок пшениці, трохи кукурудзи. Коли прийшли, вимели, гади, все, а прикопане зосталося. Та згодом другі прийшли.

«Марківська» школа

Один був такий лихий, мабуть, не наш. Як відкопав, так люто дивився на маму, та й на тих, хто був із ними. Так пишався, що знайшов, — ледве не танцював. Через день маму забрали. Ходила в Козельщину — не пускають. Дехто хоч сяку-таку записочку якось передавав. А мама були неграмотні. Більше про неї і не чули. Думали вже все. А перед тим днем, що її забрали, вона сказала, що під яслами, за стовпчиком, до якого прив’язували нашу корову Майку, є торбинка квасолі. І порадила, щоб якось приховали картоплю, бо її не забрали. Ми так і зробили. У яму поставили казанок із квасолею, кілька відер картоплі, накрили сякими-такими ганчірками, засипали землею, а зверху виклали полукіпок соломи, спасибі, ночі вже були довгенькі, все встигли. Мама — «як у воду дивилася». Прийшли і третій раз. Забрали корову Майку в колгосп, а коли забирали картоплю, один із них шепнув щось другому. Коли поїхали, ми зазирнули у погріб — не все забрали, трохи зоставили. Спасибі. Серед них теж були люди. Не такі, як отой нелюд. За клуночок зерна стали «врагами народу і власті».
Діло уже йшло до зими. Хоч снігу ще не було, та невеликі плеса посеред очерету почали замерзати. Десь через тижнів зо два чуємо у дворі мукання. Дивимося, а там — Майка! Раді вибігли: «Майко, Майко!» Нас побачила і підтюпцем, киваючи головою, нам назустріч. У нас аж сльози з очей. Завели в сарай, прив’язали, принесли в ясла сінця, води. До вим’я — з молоком. Здоїли. Яке ж добре молоко! А що далі? Шукатимуть же. А знайдуть — і нам «політику пришиють»… Бідна коровка. Схудла, виголоджена. Бач — сіно хапає, як за себе кидає… Пішла я до дяді Вані. Вислухав, каже: «Оставляти не можна, знайдуть — загремиш у ДОПР (БУПР — будинок примусових робіт, — ред.), як Марійка». — «А що ж робити?» — «Або веди назад у колгосп, або ж… зарізати. Як відведеш — усе одно на м’ясо піде». — «Жалко Майки». — «А вони вас пожаліли? Все вигребли!» — «Бідна Майка…» — «Словом, так. Веди корову до мене і в сараї прибери, щоб усе було шито-крито!» Так і порішили. Відвела Майку. Прийшла в сараї прибирати, а вона, бідна, не вспіла й нагадити. Відхилила я двері, щоб дух вийшов, а сіно з ясел занесла в хату і заслала долівку».
Замовкла мама. Тяжко зітхнула:
— Ох-ох-ох-ох-ох. Жалко корівку. Довго мені снилася… Називається — додому прийшла…
— А приходили її шукати? — запитав я.
— Приходили, і не раз. Правда, не оті бешені, а з колгоспу. Прийдуть, позаглядають-позаглядають — та й підуть. Після тієї ночі пішов добрячий сніг. Даже завірюха була. Дядя Ваня обібрав м’ясо від кісток, порізав на шматки, а потім у воду — та на мороз, у воду — та на мороз. І так усю ніч, поки м’ясо стало всередині льоду. Я ті «льодяники» принесла додому, розіклала на сніг за хатою, а тоді, відкидаючи сніг від хати, ним і присипала їх. А снігу випало багато. Так ми на те м’ясо чуть не молилися — тільки для навару потроху брали, а кусочки — тільки для дитини. Коли у нас вимели зерно, я всю птицю, курочок, качечок роздала родичам, сусідам, бо чим би ми їх годували? Самим не було чого їсти. То добрі люди і нам ріденько носили то борошенця якогось, то пшінця, то кукурудзяної дертички або молочка чи четвертинку сальця, коли кабанчика заколять. У мене ж на руках була мала дитина. Отак Маєчка та добрі люди спасли нас від смерті, дали пережити зиму. А ось весною біда загрюкала у двері. М’ясце закінчилося, та й у людей корови пішли в запуск, запаси збідніли. Я спомнила про картоплю. Прийняла полукіпок. Відкопала. Квасоля — наче тільки з городу. А картопля… Зимою замерзла, тепер відійшла і стала, як густий тягучий кисіль білий. Скуштувала на язик — солодкувата і відгонить крохмалем. Ну, думаю, може, весною і нам «жаба цицьки не дасть». А тільки той кисіль мав такий запах — аж дух забиває, такий різкий. Набрала того киселю, трохи борошенця добавила, замісила, накачала шариків, зварила. Попробувала — можна їсти. Дала дитині. Сердешне, аж рученята трусилися, як до ротика несло. Вибрала з ями, скільки вдалося, той кисіль у відра, занесла у погріб і пішла по людях і родичах, «позичивши в Сірка очей», просити борошна. Назбирала торбинку. Потім додумалась добавляти дрібно посіченого запареного сіна, молодої жаливи, споришу, кульбаби. У тьоті Марусі потім отелилася корова: і молозиво їли, молоко частіше було, закололи кабанця — наділили сала, дядя Ваня змолов борошна — тоже дав. Так що я з того киселику даже млинчики «картопляні» смажила. Так і виплутались. Отака жизнь була, дитино. А в багатьох людей — іще хуже. Вмирали так, наче мухи. Та воно і ти в 47-му такого «щастя» вкусив.
— А бабуся? — несміливо запитав я.
— Перед самісінькою війною, нам на щастя, вернулася — худа та нездорова. Слава Богу, потроху оклигала. А то ми вже й побачити її не думали. Ех! Прийшла б раніше, може, тоді б і Ліна та Свєта не дістали лихої болячки та були б живі. Твоя бабуся у «женських» та «дєтських» ділах умниця була»…

Бабуся Марія Павлівна Опришко з дітьми — Іван (батько Євгена, на стільці), посередині Таня, крайня справа — Галина

У довоєнне лихоліття народ, а особливо селяни, зазнали горя, страждань, свавілля чиновників, жорстокості влади і суддів. Я вже говорив, як родичі, сусіди і чуйні люди урятували від смерті моїх рідних, і не тільки їх. Рідний брат моєї засудженої бабусі Григорій Павлович Дубовик із дружиною Марією Петрівною дуже допомагали пережити жах голодовки сім’ї теж репресованого Гната Марковича Тригубенка, члена правління колгоспу «Шлях комунізму»; йому і голові колгоспу Афанасію Яковичу Сушку дали по 10 років. Гната Марковича ще й розкуркулили. Забрали все майно, навіть хату, залишивши його дружину з шістьма дітьми без даху над головою. Згодом цю сім’ю прихистила одинока жінка. Завдяки таким, як Г.П.Дубовик, ця сім’я повністю не вимерла. А сам Гнат Маркович з місця покарання не повернувся. Замордували. Потім ці хати — Гната Тригубенка і його батька Марка Тригубенка — стали шкільними приміщеннями. У народі їх називали «Марківська школа» і «Гнатівська школа». Пізніше одна з доньок, Лідія Гнатівна, вийшла заміж за мешканця села Сергія Митрофановича Отрешка, прижили двох синів: Олександра і Володимира. Олександр живе у Кременчуці, а Володимир — генерал-лейтенант, присвятив себе службі в СБУ. Був очільником СБУ у Черкаській та Луганській областях, начальником СБУ Київської області. Нині живе в Києві.

Те, що тут описано, — лише маленька дещиця усього масштабу пережитого. Люди вимирали цілими родинами, найбільше страждали діти — майбутнє і надія нашого народу — і літні люди. Безслідно зникали мільйони. І це все — не примхи природи, а створено штучно. Сіялась між людей недовіра, ненависть, заздрість і писання доносів — злочинно-брехливих. У людей знецінювалася надія на звичайне, спокійне життя, знищувалася віра у справедливість. Для чого? Кому це потрібно? Хіба можна так безцеремонно, безпричинно і жорстоко викреслювати десятки років з єдиного і неповторного життя, топтатися по долях народу? Невже не розуміли, що тим самим топчуться по Батьківщині, бо народ — це Батьківщина, і навпаки: Батьківщина — це народ! Але ж це було… Важко повірити, що це — можливе… Але ж це — було! Тож умиротворено вклонімося низенько жертвам безневинно убієнних і помолімося за упокій їхніх душ.
(ДАЛІ БУДЕ)

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *