Але ж це — було… (IV)

Євген ОПРИШКО

Продовження.
Початок — у №№ 36-37, 39-40

Війна

«А ось вона, злодійка-війна,
Загрюкала бідою у людські серця…»

21 вересня 1941 р. вогняний маховик Другої світової докотився до нашого села. На зміну жахам голоду і репресій людей охопило жахіття війни і дворічна чума окупації. І знову горе, страх. І знову смерть. І знову… І знову… Здавалося, цьому «і знову» не буде кінця.

Григорій Павлович Дубовик із сином Василем
і донькою Настею (Нацею)

За час війни на її фронтах загинуло 117 жителів Кринок, 93 чоловіки було відправлено на каторгу до Німеччини.
Сина Г.П.Дубовика і Марії П., брата Анастасії Тр., Василя, 1926 р. народження, забрали прямо зі степу, де він пас громадську череду. З Німеччини він повернувся з підірваним здоров’ям. Пізніше мені розповідав, що застудився, коли працював у шахті, по коліна у холодній воді. Помер від хвороби у 28-річному віці. Під час окупації листоноша Т.А.Лашко та вихідці з Кринок, Галина Антонівна Дубина і вчителька Анастасія Григорівна Дубовик, ризикуючи життям, палили німецькі повідомлення, затримували повістки. Хай вони боролися не так уже й радикально, але вносили свою «дрібку солі» у «солянку» благородного, народного гніву й непокори. На жаль, є протилежні приклади. Кринчанин Павло Якович Сушко переметнувся на бік ворога і став поліцаєм. Багатьом односельцям «насолив». З його злочинною допомогою і мій батько втрапив у катівні обласної жандармерії, де його й замордували.
Після звільнення зрадника судили, але не до смертної кари. Відбувши покарання, він приїздив додому. Та поїздка ця виявилася негостинною і короткою. Його син Іван на той час служив у армії. Це було на початку п’ятдесятих. Я чув, як моя бабуся розказувала своїй дочці, а моїй другій мамі, що його син Іван приходив до свого дядька, Федора Яковича, дуже злий і погрожував зарізати батька. А дядько його відмовив, сказав: «Твій батько, хоч і сучий син, та своє вже відсидів, а ти молодий, та ще й під присягою. Він як приїхав, так і поїде, а тебе розстріляють».
Я його теж бачив. У тітки Оляни, його жінки, у садку росла велика розкішна липа, а знайомі хуторяни ходили за цвітом для чаю. Нарвемо, насушимо і п’ємо той чай, коли захворіємо. Отож я тоді ішов по липу, а дядько Павло з тіткою Оляною сиділи на призьбі. Я чув, як дядько запитав її: «А чий це хлопець?» Хтозна, що тітка Оляна йому відповіла, бо пішов до липи.
Знаю, що невдовзі Сушка добряче віддубасили, та так, що він швидко кудись поїхав. Казали, що на Донбас, де лишився жити і завів другу сім’ю.

Коли німці відступали, спалили 125 хат, 25 колгоспних приміщень, школу, 7 млинів-вітряків. Війна пішла із Сушок на захід, залишивши глибокі рани в селі і в душах людських. Вона ще довго про себе буде нагадувати. У братській могилі в центрі села лежать 94 воїни, які віддали життя при його обороні та визволенні. Але, крім неї, у Сушках є ще декілька невеликих таких могил. Вдячні односельці оберігають їх, цінуючи солдатський подвиг, шанують і дорожать пам’яттю про них. Мабуть, і наші 177 земляків, очищаючи землю від фашистської нечисті, спочивають у братських могилах відомими чи невідомими воїнами, знайшовши вічний притулок десь на чужині.
З хуторян, я знаю, не повернулися з війни І.Задорожній, Ф.О.Дубина. Не оминули втрат і мої рідні. Її ненажерливе пекло поглинуло Г.П.Дубовика, рідного брата моєї бабусі, батька І.П.Опришка, чоловіка тьоті — мами Г.Я.Прохаря. І взагалі, важко знайти сім’ю, якої б не доторкнувся каральний перст війни.
Уже після війни від ран померло більше ста чоловік. Нищили селян і залишені війною боєприпаси. Одна жінка, сапаючи колгоспні буряки, щось зачепила сапою і загинула.
Соняхи… Після збору врожаю на полі завжди лишаються їх стебла — соняшничиння. Люба Арсентіївна, яка закінчила семирічку в 1954 році, розповідала, що до нашої школи ходили також діти із сусідньої Василівки. Учнів-старшокласників організовували на збір соняшничиння — взимку ним опалювали школу. Одного дня неподалік від працюючих вибухнув боєприпас, залишений війною. Одну дівчину, на щастя, осколок зачепив лиш по дотичній, пошкодивши тільки верхній одяг. А Галю Шуліку, на жаль, поранило у ногу. Рана загоїлась, але Галя на все життя отримала інвалідність, бо стала кульгати. Після цього випадку в усіх класах учили: почуєте вибух — відразу падайте на землю!
А Василь Лашко, Василь «Володьчин», так його звали, бо у нього батько Володька, — знайшов гранату. Взяв її у ліву руку і бив по запалу молотком — так йому відірвало три пальці на руці. Залишилися безіменний і мізинець, та й ті не зовсім благополучні.
За Лашками у війну точився танковий бій. У 1949 році мама взяла у бригаді коня і «ходок», і ми поїхали до Козельщини мені по метрику (свідоцтво про народження). То за хутором тоді ще й досі стояли підбиті танки, які не вивезли.
25 вересня 1943 року село звільнили від гітлерівської окупації. Люди приступили до мирної праці. Відновлювався колгосп, люди обзаводилися господарством, кому треба, за традицією, всім хутором будували хати. Працювали важко, багато, напружено, але натхненно. Мир! Скільки в цьому слові світла, енергії і сили!

(ДАЛІ БУДЕ)

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *