Історія рідного краю: хто, як не ми, її збереже?

Чи зустрічали ви в інтернеті слово «Violity»? Таку назву має інтернет-аукціон, де продаються предмети старовини, антикваріату та колекційних екземплярів за чималі гроші. Багато людей які продають і купують історичні матеріали на цьому сайті, вважають його досить гарним ресурсом у пошуках артефактів України й інших «скарбів із горища». Чесні історики вважають цей аукціон злом і намагаються всіляко з ним боротися. Інколи викупляють знахідки самі або ж шукають ентузіастів-меценатів, котрі можуть це зробити, як-то кажуть, на благо Батьківщини, а точніше — задля збереження її історії.
Чому я так почав свою розповідь? Відповідь — уже незабаром

Сподіваюся, багатьом відомо, що я — адміністратор групи у фейсбуці «Козельщина історична», де налічується майже 900 учасників.
Так от нещодавно у коментарях під одним із моїх дописів полтавський краєзнавець Сергій Стеблій розмістив вельми цікаве фото. На ньому — Козельщинський жіночий монастир. Це дійсно унікальна світлина, точніше — листівка. Після побудови нового собору такі поштівки йшли цілим набором. І я маю в електронному вигляді лише декілька з них, номери 3, 5, а тепер — 4. І як ви думаєте, де були знайдені ці листівки? Правильно! На тому ж самому аукціоні. Та ще й коштували мало не по дві тисячі гривень кожна…
Придивляючись до листівок, не можна не звернути увагу на те, що на них написано не Козельщина, а Козельщанськ. Наразі мені невідомо, чому так, бо, за інформаційними книгами Полтавської губернії та даними з обласного краєзнавчого музею ім.В.Кричевського, назва селища не змінювалася. Думаю, у майбутньому на це запитання знайдеться відповідь.
На світлині зображено великі цегляні ворота. Збудовані вони до 1892 року і мали назву «Святі ворота». Їх іще називали Золотими. Мабуть, тому, що коли сонячні промені потрапляли на червону цеглу, здавалося, ніби споруда світиться золотом. Ворота мали вбудовані поклонні ікони та вирізнялися висотою (майже 2 поверхи).

Сучасний вигляд місця, де стояли Святі Ворота

Дивлячись на листівку, можна собі уявити, як униз, крізь ворота простяглася вулиця з монастирської гори. І ген-ген — аж до залізниці…
У 1928 році, після закриття монастиря, весь монастирський крам був розікрадений, а пам’ятки — сплюндровані. У декількох козельщан навіть збереглися знімки з підписом «Рабочие участвовавшие в переустройстве монастырских помещений в культсоц. учрежд. 7/11/-29 г.». На фото 22 особи: Іван Знаєнко, Василь Салимоненко, Андрій Сновир – десятник, Петро Блохин, Григорій Бондаренко, Прокіп Коваль, Іван Пилипович Кулик, Ноженко — зав. сільбудом, Олена Стовба, Абрам Дубницький — лікар, Микола Леперіда, Олександр Максимов, Володимир Коваль, Павло Кулик, Семен Стовба, Михайло Штей. Решта — чужі люди, прізвища яких невідомі.
Житель Задовги Микита Пащенко був очевидцем подій у Козельщині 1929 року. Ось як він це описує: «Гарну церковну огорожу знесли, а кладовище з величними мармуровими пам’ятниками, яке на території церкви, зруйнували. Все це нагадало руїни й звалища сміття…»
Ліворуч на фото — сторожка, будинок для воротарок (збудований у 1907 році). Ці черниці кожного ранку та вечора відчиняли й зачиняли металеві ворота. Також вони підмітали дорогу на території монастиря.
Нині цей будинок житловий і збережений у первозданному вигляді, пофарбований блакитною фарбою, під металевим, як у старовину, дахом.

Зображення Козельщинської ікони Божої Матері. Напевне, що латунний сплав. Фото Івана Кравченка
«Рабочіе участв. в переустройстве монастырских помещ. в культ-соц. учрежд. 7/11/-29 г.» (з архіву Віталія Гордієнка, на знімку — його прадід Іван Пилипович Кулик. Напис наводжу мовою оригіналу зі збереженням його правопису)

Праворуч від нього — високий, побілений цегляний монастирський паркан, а поруч — будиночок, де колись була монастирська крамниця (свічкарня).
Черниці тримали багато коней, овець, кіз, із пуху яких плели білі, сірі, коричневі та чорні хустки різних розмірів. Тож у монастирській крамниці продавалися чоловічі й жіночі шкарпетки, хустки, шарфи та інші плетені вироби рукодільниць-черниць. Також тут можна було купити віск, свічки, цукерки, хрестики — і аж до золотих виробів.
У цьому ж магазині також продавали різноманітні релігійні предмети. Наприклад, до цього часу збереглося зображення Козельщинської ікони Божої Матері, яке знайшла чверть віку тому в своєму дворі маленька дівчинка з Лутовинівки. Нині вона, вже доросла жінка, носить при собі знайдену іконку як оберіг. Схожі іконки, але у формі ладанок подарували колись царській сім’ї Миколи ІІ під час його приїзду у 1904 році. Тепер одна з них зберігається у Храмі на Крові, що у Єкатеринбурзі, серед тих речей, які вдалося зберегти після убивства більшовиками монаршої сім’ї.

Ладанка «Козельщинська Богородиця» з архіву кременчужанина Георгія Огира

Збудований монастирський магазинчик (свічкарня) у 1908 році. У 1933-1934 роках тут розташовувалася редакція газети «Розгорнутим фронтом», де працював майбутній співець ранкової зорі Сашко Гончар. Сам письменник описує це приміщення у своєму романі «Собор»: «…центральна брукована вулиця поп’ялась на монастирську гору, де біліє чепурний будиночок, притиснувшись біля мурів, — колишня свічкарня з великими вікнами, зі стінами такої товщини, що й гарматою їх не проб’єш. Саме в цій забудівлі і розмістився наш «Червоний степ», де в одній половині — друкарня, а в другій — редакція, а посередині, в сінях, громадяться величезні рулони друкарського паперу, на яких ночами дрімає дід-сторож (нам з Кириком дозволено більше — ми спимо на редакційних столах)». Тож, як бачимо, у свічкарні була типографія, а у білому будинку (нині на території монастиря) — редакція (за царизму — іконописня).
А у повісті Олеся Гончара «Далекі вогнища», читаємо: «Кущі монастирських бузків, що навпроти друкарні, саме розбуялися весняним своїм цвітом». Отже, маємо чітке уявлення про те, про які саме монастирські споруди йде мова.
2002 року на колишній свічкарні встановлено меморіальну дошку з написом: «У цьому будинку працював у редакції Козельщинської районної газети «Розгорнутим фронтом» Олесь Гончар — майбутній класик української та світової літератури».

Я довго шукав цю поштівку на аукціоні, але марно. Як написав мені вже згаданий раніше пан Сергій, він знайшов її на «Violity» давно, а нині листівка продана. Лишається тільки мріяти, щоб усі фото з цієї серії знайшлися і повернулися до місця зйомки — у Козельщину… Наразі ж про листівку №5 я готую окреме дослідження.
Доля ж світлини зі Святими воротами, як бачимо, вкрита пітьмою. Хто придбав цей артефакт, де знаходиться ця колекція — невідомо. Але точно — не у Козельщині. Тож постараймося те, що маємо, — берегти, а те, що можемо, — збирати. Аби потім наша історія, наше минуле не мокло під дощем та не було втоптане у бруд, як це сталося з експонатами козельщинського музею у 90-х роках…

Захар ЗІНЕНКО,
краєзнавець-початківець,
позаштатний кореспондент «Козельщинських вістей»

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *