Але ж це — було… (Х ч.)

Євген ОПРИШКО

Продовження.
Початок — у №№ 36-37, 39-46

4. Хуторяни

20. Антон Аврамович Дубина, свого роду оригінал, інколи нестриманий, прямолінійний. Дружина Віра Павлівна — жінка як жінка, така, як і багато інших, — коли ущиплива, коли — серйозна чи улеслива. Дочка Галина Антонівна, учителька, з чоловіком Олексієм Лашком, дочкою і сином Анатолієм жили в Солониці. Вона учителювала у школі, він працював на Новогалещинському авторемонтному заводі, згодом перейменованому на завод сільськогосподарських машин. Друга — Марфуша, з інвалідністю зору, жила у Кременчуці, мала сина, теж з такою інвалідністю, який грав на акордеоні. У дворі в Антона Аврамовича часто збиралися чоловіки пограти в картярського козла. Це бувало в міру вільного часу, як правило, влітку, в міжсезонні весняних і осінніх польових робіт, у гарну погоду, як правило, у релігійні свята, інколи по неділях. Надвір виносили широку, височеньку табуретку, маленькі стільчики для сидіння, або й відра, накриті зверху складеними мішками, щоб не давило, карти. Антон був і обліковцем, шматком крейди на табуреті умовними знаками відмічав отримані «козли»: «прості», «сухі», «рогаті», «з яйцями» — так називалися. Компанія з чотирьох чоловік. Коли з ними був дядя Ваня, і я там крутився. Не гнали: «Дивись, Женьку, вчися, і ти будеш з «козлами» і «козлом», як ми», — підсміювалися. Дядя Ваня казав Вірі Павлівні: «Вєра, ти Павлівна і я Павлович, як рідня, не ганяй пацана, він не вредний, і матері не кажи». Вона тільки відмахувалася. Гра проходила шумно, з вигуками, жартами, приколами і підколами, весело і гамірно. Було тихо тільки після роздачі карт, поки напарники жестами пальців, очей, переморгуванням не повідомлять про свої карти. У крутих висловах себе стримували, і не тому, що на мене оглядались, бо здогадувалися, що я їх уже знаю, а вважали за гріх ними розкидатися без діла… Не те, що тепер: і дівчата, і хлопці розкидаються нецензурщиною замість «спасибі», зимою і літом — одним цвітом, так би мовити.
Частенько, як годиться, для перепочинку і пляшку оковитої, як казали, розбазарювали. Павлівна для них майже завжди пекла «по пиріжечку». Тоді гра йшла ще веселіше. Коли дядьки «базарили», я, щоб не муляти їм очі, ховався за причілок, але прислухався, і щось почувши новеньке, замикався у собі і повторював. Починав Антон Аврамович: «Ну, що, хлопці, перша іде колом», — а хтось: «Та хай іде, як іде, аби прийшла». А одного разу був справжній прикол. Випили одну пляшку, хтось під схвальний гамір виставив другу. Павлівна помітила, підійшла, взяла ту пляшку — і під фартух:
— Хлопці, а, може, це вже й лишня?
Антон:
— Вєрко, схаменись! Сьогодні ж празник, верни, шо взяла!
А дядя Ваня: «Аврамович, зажди!» і до Павлівни:
— Вєрочко, душечко, ну, чого ти сьогодні така немилосердна? Ми ж не буйні!
— Я знаю, що ви тихо помішані. Все одно більше не буде. Хвате!
— Вєрунчик! А давай я тобі за неї пісеньку заспіваю!
І, не чекаючи згоди, став у позу з піднятими догори руками і пританцьовуючи, завів:
— Ой, гоп, три копиці,
Заєць просить у Лисиці,
А Лисиця не дала.
Каже: «Дірочка мала».
А в ту дірочку улазе
Два пикаті водолази,
І копиця сіна,
І кобила сіра,
І подушка, і рядно,
І не видно, де те дно.
Ще й солдат туди пішов,
Дно шукав і не знайшов…

Зліва направо: Надія Білоусько, сестра Любов Прохар, Ліда Дубина. Поч. 50-х рр.

— Ну, що, Вєруня, гарна пісенька?
— Ще й солдата бідного туди чорти поперли, — після паузи похитала головою. — Ну й зараза ти, Іване, хоч і Павлович, про таке співати, он за вуглом хлопець, а ти …
— Вєро, та ми з ним помиримось. Віддай те, що забрала.
— Та візьміть її, жлоктильники ненаситні, пийте, хоч і залийтеся. Тьху!
— сплюнула.
Дядя Ваня, пританцьовуючи, під схвальний лемент попрямував до мужиків, виграючи пляшкою. А Павлівна все таки винесла їм пиріжків — живі ж люди. А потім ще до мене: «Женю! А йди до мене, я тебе пригощу пиріжечком, вони в мене сьогодні з сиром. Ти ж їси такі?» «Угу,» — мугикнув я. Взяв пиріжок — і смакувати, повторюючи почуте. Добрий пиріжок!..
Якось мама прийшла із колгоспних зборів у настрої. Розказувала бабусі про них. А потім: «Ну, в кінці зборів кіко Антон дав лиха закаблукам…»
А було так. На зборах був представник від районної влади. Традиційно, заключне слово надали йому. Як завжди, в загальних хитросплетених фразах молодий представник, стараючись нікого не образити, то покритикує кого, то похвалить. Словом, як завжди. У відповідь йому подякували. А тут Антон Аврамович своїм грубуватим голосом: «А можна і я скажу пару слів?» Не відмовили. Вийшов на невисоку клубну сцену і до представника: «Ти мені скажи: вийшов, виліз на трибульбу (трибуну), похитав, похитав її, язиком молов, молов, а до дєла так нічого і не сказав. Як представітєль власті, дольжен говорити по дєлу, а то ні соломи, ні полови, і вашим, і нашим. Я так думаю. Тіко так». І під шум із смішками колгоспників і отетерілого керівництва колгоспу вийшов із клубу.

21. Фанасій Якович Сушко, один із семи братів великої сім’ї, після об’єднання хутірських колгоспів у 1932-му в один — «Хвиля комунізму» був першим головою колгоспу. Час був суворий і нещадний. Після виявлених певних недоліків у роботі (більше надуманих у дусі часу, на мою думку) правління колгоспу у повному складі віддали під суд. Фанасій, одночасно з чотирма іншими, був засудженим до 10 років, але в когорту куркулів не потрапив. Після відсидки повернувся додому, жив із дружиною Лідою. Якщо мені не зраджує пам’ять, тримали господарство, була навіть своя невелика отара овець. Мали трьох дітей: Василя, Віктора і Дуню, за чутками, бездомну дівчинку, котру прийняли в сім’ю як доньку.
Василь з Вікторією жили у Росії. Мали дочку і сина. Василь — кларнетист симфонічного оркестру Пермського театру опери і балету. Помер у 1996 році. Вікторія жила у Пермі з дочкою, не стало її у 2020-му у віці 98 років. Їх син Сергій живе нині у Санкт-Петербурзі, спілкується з тутешніми родичами, не цурається.
Про Віктора я уже раніше розповідав. Дуня вийшла за Дмитра Фещенка. Їхня дочка Оля живе у селі з Миколою Дубовиком, з великої сім’ї, мають дітей.

22. Галина Вікторівна Лашко (Галина Вікторишина) із сином Миколою. Цікавий, смуглявий, середнього зросту. Серед кримчанських хлопців виділявся тим, що привчив телицю до верхової їзди, і, забираючи з череди, частенько на загальний подив, по дорозі сідав на неї верхи, як на коня. Чоловік Галини не повернувся із війни. Вийшла вдруге заміж за Грицька Одарченка, переїхала у Лашки, мали спільних дочок Світлану і Любу. Пізніше у цій садибі жив Гаврило Білоусько з Мотрею.

23. Марія Федоришина — Марія Федорівна Дубина з чоловіком Федором Олексійовичем, який загинув на фронтах війни. Троє дітей: Григорій, Володимир (на жаль, уже за вічною межею) і Люба з чоловіком Василем Карнаухом, які мешкають у Козельщині, мають дітей.
Свекор Марії, дід Олексій, служив церковним сторожем, у сторожці й мешкав. Коли церкву розбили, доживав віку з невісткою.

24. Гаврило Корнійович Тригубенко, дружина Марія Гнатівна, батько Свирида (див. №17 на схемі), Івана, Марії, Галини.

25. Дунька (Євдокія) Несторівна Лашко (Божко) (див. №9). Чоловіка згубила війна. Дочка Рая жила у Новій Галещині, Іван — там же, працював на Новогалещинському заводі машин сільського знаряддя з дружиною Зіною, їх син загинув при виконанні службових обов’язків у армії. Про ще одного сина уже було сказано — його привалило у глинищі. Всі покійні.

26. Колишня церковна сторожка. Останнім часом жила Марія Гришина (по батькові) Марія Григорівна Божко, сестра Пантелеймона. Скільки пам’ятаю, виїзними кіньми на бричці возив голову колгоспу. Згодом вийшла заміж за мешканця Маренівки і виїхала до чоловіка.

27. Тетяна Григорівна Ступак, працювала у городній бригаді з наряду. Дочка Рая, в заміжжі за Василем Григоровичем Дубовиком (з великої сім’ї) живе у Горішніх Плавнях. Дві дочки.

Будинок пана Гузя у Кримській (Кринківській) городній бригаді,
де були ФАП, можливо, школа

28. Колишня хата пана Коломійця, пізніше церковно-парафіяльна школа і помешкання священника церкви, потім Кринківська школа, де жив священник, мешкав її директор Терентій Митрофанович Батир із дружиною Варварою Іванівною Заїченко та дітьми Ольгою й Анатолієм. Ольга навчалася у медзакладі м.Дніпропетровська, лікарка, в село не повернулася. Син — юрист. За моїми даними, живе у Світловодську Кіровоградської області.
Нижче у вістрі розвилки доріг була побудована для пана нова хата, яка стала другим приміщенням школи, що стояли фасадами одна навпроти одної. На жаль, і тут війна внесла свої корективи. Директор з дружиною свій вік доживали у Солониці.

29. Олексій Дубина, дружина Параска. Він — високий, у міру вгодований мужик із «пудовим» кулачищем, вона — повна протилежність — невелика і жвава, техпрацівниця Кринківської школи, з характером. Три дочки: Тоня, Параска і Ліда, яка дружила з моєю сестрою Любою. Параска в заміжжі за Сергієм Григоровичем Гловою, який став бригадиром городньої бригади після Ф.Я.Сушка.

От і завершилося наше коротке й поверхневе знайомство з хуторянами, що стали останніми поколіннями, які жили у рідному хуторі, на обігрітій їхнім теплом і працею багатовіковій, історично багатій земельці-території.
Перепрошую за можливі неточності, похибки. Час невблаганний. Немає живих свідків, багато весен відцвіло і спливло води, багато чого загублено і забуто безповоротно… О, часе, часе,..
Хутір мій. Світе мій!
Ти прийшов здалека,
При гнідому коні
Під сідлом козака.
Був прихистком святим
Впродовж довгих віків,
Пригощав край ріки
Візників-чумаків…

…Та хутора того уже не стало,
Лиш територія пуста зосталась,
Лиш верби сиротіють коло ставу,
Та назва Кринки для історії дісталась.
Не між садами вітерці гуляють,
Там котить хвилями колосся золоте,
І весни барвами незвичними буяють,
Й цвіте хмаринками бездоння голубе…

О, часе, часе…

ДАЛІ БУДЕ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *