Але ж це — було… (ХІІІ ч.)

Євген ОПРИШКО

Продовження.
Початок — у №№ 36-37, 39-47, 49, 51-52

  1. Куримо, як старі

Кримські хлопці всі курили. Ще і в школу не ходив, а цигарку вже посмоктував, затягуючись. У Григорія Федоровича Дубовика, чоботаря, завжди була чималенька ділянка тютюну і хлопців багато, та ще Льонька Старостенко, Іван Задорожній, я. Було, подивиться дядько Грицько на тютюн: «Хлопці! Пора пасинкувати». І ми в роботі. Пасинкуємо, а пасинки на сушку в тіні. Висох, пом’яли з тютюном. Так біля них і я «втравився». А тютюн із пасинків міцний і давучкий. Затягнувся ним — і мов кілок у груди.
Цигарки крутили тоненькі, а газети — побільше. Одного разу біля бригади курили, а Іван Іванович Карнаух, чоловік Гальки Морозівни, побачив наші цигарки (а він курив товсті, з махорки і не ганяв нас за куріння), та: «Хлопці, що ви граєтеся, сірнички крутите. О, — лукаво показує на свою товсту, — оце цигарка!» — посміхаючись. — «Е-е-е, дядьку, так у нас тютюн не такий». Він вирвав листочок газети на цигарку. «Ану ж, сипніть, та не пожалійте». Сипнули. Запалив цигарку, затягнувся і закляк, зіщулившись, ні дихне, ні кашляне, з рота слина, ледь не задихнувся. «Ви, — бешені, що таку гадость курите. Не смійте себе травити!» — і викинув цигарку. Ми ошелешені її підняли, табак витрусили назад до кишені.
Розповів про це дяді Вані — жили через дорогу. Гукає дядя Ваня:
— Женько! Чим ви вгостили сусіда? Ви зовсім здурили — таке курити?!
— А що робити?
— Підмішуйте до пасинків сухе листя соняшнику.
— Так воно в грудях пече.
— Нічого, трохи того, трохи того. Листя соняшнику не пектиме і пасинки не давитимуть. Не таке листя, візьміть кавелок кінського кізяка, висушіть, розімніть і його добавляйте. А найлучче — здай два яйця в магазін, купи пачку «махри» і змішай. А ще лучче — вобще не кури!
Усі варіанти випробувані. Підходять, бо пасинкування за літо не одне, а дядько Грицько вирощував тютюн на всю зиму. Коли ж пішов у школу, то на час її відвідування курити — табу. А влітку — вольному воля і світ широкий. Часто я кидав куріння і стільки ж і починав. Кинув лише, не змовляючись, із другом і колегою І.Ф.Попенком, працюючи в музичній школі викладачем, — 10 листопада 1976 року. Здоров’я змусило…
А поки ж куримо, що куриться. Частіше почали з’являтися папіроси. Самий популярний — «Бокс», одна коробка — 45 коп. Поцупив яйце куряче, здав у магазин — і коробка «Боксу» твоя. «Ракета» — 67 коп., «Прибой» — 1р. 20 коп., «Сєвєр» — 1 руб. 40 коп. — це вже для дядьків. «Горький», «Шахтьорські» — круті, 2 руб. 20 коп. Ці вже і дядьки часто не беруть. Були й ті, про які казали: метр курим, два бросаєм — «Казбек» і «Делі», а «Делі», і малі по 10 папірос — панські, дорогі. Із сигарет більш-менш доступні «Памір» — 10 коп. і маленькі з короткими сигаретами: «Южниє» і «Новиє». Але сигарети не в дяку. Я прилаштувався зробити схованку для «Боксу» в лежанці. Вона влітку не топиться. Бабуся знайшла, погукала, з докором подивилася.
— Женю, чого ти куриш? Не кури, вредно, а ти ще малий. Чи ти будеш, як твій батько? Той не курив, а їв.
Та все ж кожного дня видавала видавцем. Закінчуються — дає п’ять яєць і гроші.
— На, — дає копійки на «карасір», — а це на цигарки два яйця, раз уже втравився, а на три — «подушечок» принесеш.
Одного разу мама щось заклопотано робила. Підійшов: «Щось помогти?» Глянула: «Раніше треба було поклопотатися, — буркнула, — і менше гуляти… Накурився, аж із гузна димить!» — спересердя. «Галино, та воно ж іще хлоп’я» — «Знаю, знаю, мамо, але вчити треба».

  1. На наряд

— Женю, тобі сьогодні є наряд. Нашугай пшона. Я он налаштувала торбинку прісця і чистеньку на пшінце. Ти ж дивись там, не спіши, щоб пшінце було чистеньке. Та гляди: зачепишся з хлопцями, напартачиш, — додому не приходь.
Це для годиться. Такі «наряди» були частими, коли виводилася птиця: курчата, каченята. Це означало — йти до дядька Грицька і в ступі шугати просо. Робота забарна і тривала. Мала птиця росла в хаті, у дуці під піччю.
Сільська піч — споруда непроста і складається зі власне печі з черінню, на якій розкладають вогнище і готують страви, а над зводом печі іще одна черінь, чиста, на якій можна лежати, сидіти або погрітися. Перед челюстями печі, які закриваються заслінкою, — припічок. Камера під комином, де кухонний посуд, задіяний у роботі, і готові страви. Під припічком — підприпічок, де трапезують «птичі діти», а за ним — власне, дук, камера під піччю. «Спальня». У дуці долівка застилається соломою, яку періодично міняють, спалюючи у печі. Тепло і чисто.
Годують малечу у підприпічку. Відкрили дук, а під припічком чекає їжа і вода. Буває, що до птиці приєднується раннє теля. Роботи більше. Теля, як правило, відлучають від матері і плекають: спочатку теляті у рот засовують руку, воно смокче, аж захлинається, кругом писка — піна. Руку помалу ведуть до посудини з молоком. Маля поступово звикає до процедури, поки вхопить суть. Потім уже само п’є. А от з оправлянням — складніше. Телячий гній, коли крутий, виклався на соломі — прибрали. З рідким — гірше, старалися підставити посудину. Проґавили — не біда. Солому прибрали, долівку підтерли, свіжої соломки — і все. Доводиться терпіти, дискомфорт не вічний.
А «наряди» від мами — щоденна, звична справа. То бур’ян на городі повиривати, то вишень нарвати, абрикос, яблук на сушку, прорвати кукурудзу і в ясла покласти. Була б охота, роботи — непочатий край. Бабуся, було, каже: «Женю, ти вже підріс, жалій маму, помагай. Вона одна. На роботі нахенькається і вдома не спочине. Усе на одні руки. Та ще і я стара стала, мало помочі, а вона ж не розірветься».
На мене і правда надіялися. Кожного дня — обгасати город: картоплю, помідори, огірки, кабаки і вирвати щирицю, свиріпу, лободу і берізку, пройтися по кукурудзі, поки бур’ян не піднявся. А землі у нас було 80 соток. Правда, були площі і під зерновими. А ще — по садку з вишень і абрикос зідрати з гілок загусклий сік — глей і з’їсти його. Робота в задоволення! І зібрати падалицю. Що в діло, а що — на попелище. Яблука бабуся поріже і Чайці у ясла. Як появився у дворі колодязь для водопою, полегшало — не носити від сусідів. А вже й по корову пора. Після обіду — корову в степ. Зробив усе — можна і повибрикувати.
Дядьку Грицьку привезли сіна. Старші складали в скирдочку, а ми нагорі втоптували. Вечір теплий, так духмяно пахне сіно, гарно лежати. Незчулися, як і поснули.
Прибігаю ранком додому.
— Де тебе всю ніч чорти носили?
— У дядька Грицька на сіні спали.
— Якого бісячого батька? Щоб я цього більше не бачила! Потемніло — додому.
У бригаді нашій були парники для розсади. Парник у затишному місці, з півночі та сходу захищений густими кущами бузку й жовтої акації. Навіть лютневе сонце парник зігріває. Клопотатися біля них починали загодя. Спочатку посіяти вчасно насіння, а тоді починається головне: плекати розсаду. Кожного дня з наряду призначалися чергові. Парники накривали великими заскленими рамами, а зверху — товстими рогожаними матами. За день бідні жінки так натягаються, то розкриваючи, то закриваючи парники, що ні рук, ні ніг не чують. Розсада дозріє — висадити.
Саджали примітивно — під сапу. Кіньми, запряженими у безтарку, завідував Митько Сергієнко. Мужичок щупленький, музично підкований, можливо, аж занадто жвавий і веселий, із рухливим поглядом завжди усміхнених очей, без єхидних фокусів. Коли на початку 50-х його комісували з армії і він приїхав у армійському одязі, у черевиках з обмотками, його запитали: «А чого ти так швидко з армії прийшов?» У відповідь: «Ви бачите: на тім боці (а діло було біля ставка) осики, а мені — ніби дощ іде?!»
Ми, хлопці, добряче допомагали жінкам-городницям. Помідори саджали за Серафимихою, а капусту — по той бік дороги, від Біловущихи. Біля ставка викопують яму, пускають із нього воду, і водозабір готовий. Митько не заливав у безтарку воду, підбадьорював нас пісеньками. Про нього теж говорили: слабенький на голову. По воду не треба заходити у ставочок, п’явок годувати, бадьоро, ніби граючись, наберемо води і — до городниць, а вони наб’ють-наб’ють сапами лунок і хоч трішки відсапаються. Заллємо лунки, розкидаємо по них вусадки, тепер черга за городницями. Ми — по воду, а вони — хто присяде, а в основному усі, мов курки, — хвости вгору, голови вниз. Підніметься яка, від голови відхлине, плечима поворушить, і знову…
Приїхав бригадир, подивився на грядку: «О-о, дівчата, молодці. Усім сьогодні по півтора трудодні». І так декілька днів. Потім нам, по новій весні: «Хлопці, завтра на розсаду». Заметано. А тепер — додому. Хто в безтарці примостився, хто йде поряд, із сапою через плече. Потім хтось: «Дівки, а давайте «Посіяла огірочки!»» — «Ще насієшся», — друга. «Так, знаєте, хто виводить, хто першим, хто вторить, а ти, Митько, — підбасовуй». Він руку під плече, другою — рухи в напрямку тіла і в нього там рипить, п’ятою стукає у борт безтарки.
— Давай, Галько, заспівуй!
І в тихому надвечір’ї над хутором лине тужлива, широка, багатоголоса пісня…
Здавалося б, нахенькались, і голосу не відтягти, а душа пісні просить.

  1. Не всі іроди…

Казала мамка: «Женеш корівчину — пильнуй! Хтось кине на неї недобрим косяком, ти про себе тихесенько: «Сіль тобі в вічі, камінь на груди, тоді наврочиш, як язик через жопу переволочиш». І так тричі підряд, а потім тричі через ліве плече сплюнеш: тьху, тьху, тьху!» — і показала, як це робити, сухими губами. — «Запомнив?» — «Угу». Так і робив.
По той бік ставка був квартал садка. Ми, крім «білого наливу», знали дуже смачні середньостиглі яблука — червонобокі, ароматні, не тверді, як зимівниці. Садок сторожували дід Єлисей і дід Митрофан. Не вредні — поганяють, покричать, та й годі. А ось Ахтирський і Соломоненко… Кляті. Старалися спіймати, підсидіти. За свою жадобу, злу і нічим не виправдану, й попали під суд. Спіймали у садку одного хлопця, не кримського, накинувши петлю на його геніталії, прив’язали до велосипеда і так вели залиганого, незважаючи на болісні крики і благання, поки він не впав. До хлопця — а він мертвий. Люди довго гуділи: «За що? За якусь гниляку хлоп’я зі світу зігнали. Ізверги!». Відсиділи, повернулися. Але в селі хтось та й кине їм в очі: «Ізверги!»…
Сиджу на яблуні, рву яблука, іще трохи — і вже повна пазуха. Гульк: Соломоненко чапає прямо до яблуні. Сплигнув і галопом із саду. Чую: «Стій, молокососе!» — і за мною. Кирзаки гупають. Хоч він і дядько, та за мною в кирзаках не вигупає. Повз осики уже мчу до старої греблі. З розгону з обривчика шубовсть у воду — і до греблі пливу з повною пазухою яблук. Услід: «Вернись, заразо голопуза!» Ага, жди! Я вже на греблі. Біжу. «Я тебе впізнав! Буде твоїй матері штраф». Оглянувся. Повернув до двору тітки Горпини. Він відійшов від греблі, щоб побачити, куди піду. Я — в городи. Присів, а тут і кукурудзина у поміч. Соломоненко постояв, потоптався, та й почвалав назад, а я — додому.
— Чого мокрий? Мабуть, тікав? Молодець, що втік, — стурбовано озвалася бабунька.
— Утік, бабуню, — вибираючи з пазухи яблука і, не роздягаючись, — на сонце. Висохну. Зате вуха не нам’яті, та й попруги від сторожівського батога не зношу. А бабуня уже тре яблука. Буде кутуляти.
Потім мама розказувала бабусі:
— До Григоровича на наряд приходили сторожі. Жалувались на кримських хлопчаків. Як саранча, казали, не відіб’єшся. Спасу нема. Соломоненко каже, що то все Нюрчині виблядки. Нюрка стоїть, аж на лиці змінилася. Ні рак, ні жаба. А Глова — бригадир з вічно примруженим лівим оком, щоб дим із цигарки в очі не в’їдався, яка в нього ніколи не випадала, бо курив, не затягуючись, просто попихкував, — каже: «А кого ви ще знаєте з кримських пацанів?.. Отож бо. Ти за руку спіймав? Чого тоді валиш в одну купу? А виблядки чи не виблядки, не вам рішати. На своїх оглядайтеся. Так, баби, чи не так?» — нарошне голосно.
— Так, так. Тієї гнилі всім стачить. Їжте, хоч і повсирайтеся, аби пузо не розірвало.
А потім навздогін із батогами через плече сторожам:
— Ей, хлопці, у вас добрячі батоги! Полегше з ними!
А тітка Нюрка потім дала волю сльозам. Довго жінки навколо неї сокорили. Молодець Григорович!
Але це було ще до того хлопчака, який помер. Та жінка з другим сином із села виїхала. Начебто у Лутовинівку. А мене дід Єлисей таки спіймав на гарячому. Заліз я на яблуньку і тільки почав за пазуху яблучка вкидати, а тут він, як привид, з-під землі:
— А що ти оце, сучий сину, робиш? Ану, злазь!
Тільки торкнувся землі, а вухо вже у нього в руці.
— А можна таке робити?
Мовчу.
— У тебе дома є садок?
— Є. Так яблук таких нема. А я бабусі хотів принести добреньких.
— Бабусі, кажеш? Бабусі можна, — уже примирливо та все одно тримаючи моє вухо в руках. — Піди он до тієї яблуньки і нарви пазушку. Понеси бабусі. Хай їй здоров’ячко буде. А я тебе посторожую.
Наблистив цілу пазуху. Зліз. Оглянувся. Дід, спираючись на палицю, махнув рукою:
— Іди.
Розказав бабуньці. Вона ж: «Бачиш, світ не без добрих людей. Не всі іроди».

ДАЛІ БУДЕ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *