Але ж це — було… (ІХ ч.)

Євген ОПРИШКО

Продовження.
Початок — у №№ 36-37, 39-47, 49, 51-53 за 2021 рік

  1. Чим би дитя не бавилося…

Чую крізь сон мамине: «Вставай, подимайсь, вєдь вєсна на дворє, всє сосєді…» Прочитала. «Вставай, корівчину відженеш і бігом назад. Вночі дощик поляпав і треба потрудитися. Борінку потягаєш, земельку заволочиш, щоб коржем не взялася».
Чую запах смаженої картоплі. М-м-м! Картопляний був. Бувало, наварить картоплі «в мундирах» чи почищену, і вона в мене лежить собі у мисці на столі, укрита чистенькою ганчіркою, а я наллю олії запашної (іншої тоді не було) і наминаю, вмочаючи в олію, а мама: «Вона вже синя, як пуп, а ти уплітаєш». Синя-не-синя, пуп-не-пуп, а в мене і на таку слина котиться. А тут — смажена (до речі, у нас не вживалося слово «жарена»). І коли мама встигла її приготувати? Схопився і бігом до сковорідки.
Нашаткувався — і до корови. Поки сюди-туди — земля протряхла. І за борінку, бо площа немаленька. До борони прив’язана тасьма, щоб дуже не врізалася у тіло. Спершу на потилицю, потім попід руками, руки назад, ухопившись за тасьму, і — гей, мої волики! Спершу робота йде жваво. Протяг загінку, борінку підняв, почистив зубки — і назад. Та сила тане швидко. Боронування проводилось часто, а щоб підготувати площу під картоплю, крім боронування, ще й котками землю катали, потім маркером уздовж і впоперек лінії малювали. Не тільки цвітом дні весняні пролітали. Весняний день рік годує. Не спи, господарю, і з «нехаєм» не дружи!
Весна прийшла — «роботі жениха привела», мали на увазі труд. Головне — вчасно обсадитись, обсіятись — і чекай урожаю, не склавши руки. Бог «нехаям» не допомагає. Основна проблема — бур’ян, постійний, щоденний клопіт. Росте, аж гай гуде. Запустиш — укоріниться, то пиши пропало. Не один день на городі раком простовбичиш, ще й мораль добрячу вислухаєш.
Управився, можна й на ставок, з хлопцями погарцювати. На глибину не лізли, біля берега у воді, як коні, гарцювали. Пірнеш, когось ущипнеш, а він за руку не хапає і собі пірнає та когось ущипне, і так — естафетою. Накупаємося до того, що зуб на зуб не попадає, губи посиніють, воду скаламутимо, що на бороді мул чорніє і голова ним забита. Іде якась тітка мимо: «Тьо, дивіться, яка глибина, — опускаєшся ногами до дна з піднятою рукою. Виринув: «Глибоко». І знову: «А хочете лисого бичка покажу?» — і, не дочекавшись згоди, пірнаєш так, щоб над водою блиснути голими сідницями.
— А він у тебе і справді лисий, — засміялась і, відмахнувшись рукою, пішла.
Мама вчила: «Накупався, йди на чисту воду, сполоснися, змий мул з голови, щоб не завелася туриця, і не будеш м’ятим». Підеш на чисту воду, а вона тепла, не така, як каламутна.
А ще ми полювали на ховрахів. Знайшовши нору, носимо воду і ллємо у неї, вимиваємо ховраха. Тільки голова показалася з води, за загривок — хвать і колодочкою ножа по голові. Забили, обдираємо шкурку. А це вже товар! Правда, я цього не вмів та й учитися не хотів. Був водоносом. Висушені шкурки ми здавали заготовачеві. До його приїзду готувалися всі. Складали ганчір’я: одяг, мішки, що не підлягали до латання, порвані ряднинки, яйця, кролячі шкурки тощо. Господині за все вимінювали білу глину-маслянку для побілки стін. Грошей платив мало, і то тільки за яйця, кролячі шкурки, а інше, в основному, — баш-на-баш. Для нас це також була подія. Коронний товар — ховрашині шкурки. Якась там ганчірка, поцуплена у когось із городнього опудала, а мені мама давала найменшу кролячу шкурку: «На, це твоя. Заготовачеві». Наміняємо цукерок (довгі, товщиною з палець, палички, обмотані різноколірними вузенькими стрічками, з кінців зібраними у вінчики) і керамічних свистків-півників, зрідка траплялися і невеликі губні гармошки.
Опишу іще один вид хлоп’ячого полювання — на земляних павуків. Істота вважалася неприязною і справді агресивною. У кожного була «павучка»: довгенька просмолена нитка зі звуженою смоляною кулькою на кінці. Ми знали два види павуків — чорний і хрестовик — з білим хрестом на сизуватій спині. Бачиш: біжить, і починаєш його дратувати. Павук старається втекти. Як допечеш його, стає у войовничу позу і кидається в атаку на паличку. Знайшовши його нору, опускаєш «павучку» туди і шугаєш нею вниз-угору. Ніяких змін — нема вдома, а коли вдома — кинеться на «павучку», прилипне — і ходи сюди. Чим би дитя не бавилося…

  1. Літо прийшло — руки під фартух не сховаєш

На сході ледь зажевріла яса,
Краплисті роси впали в строк,
Траву кладе в тугий валок
Пурхлива і дзвінка коса.
Уже зів’яла вранішня краса,
Роса зійшла — косі дзвінок;
На вишеньці рубіновий вінок —
Врожаю плідного ряса.

Косили завжди рано, до наряду в бригаді, а він був о 7.00, поки роса не зійшла. Навколо хутора не було великих лук, окрім берега, а його відводили під пасовище. Це хіба що за новою греблею на лінії суші і води можна накосити осоки та іншої підходящої трави. У господарствах земельні наділи були такі, що виділяли площі й засівали ячменем, аби потім молодим скосити на сіно. Тому в час масового косіння, ще до сходу сонця, чувся шелест кіс та човгання оселка по косі.
Я теж пройшов цю школу косаря. Поки роса — гуля коса. Сіно у покосах перевертають, ворушать. Як висохне, треба перенести у відведене місце, скласти у копицю, завершивши старою соломою, і чекай, сіно, свого часу. Звільнену площу серпаткують і висаджують пізню розсаду помідорів, капусти, а що залишилося, — засівають кукурудзою на перший силос. До жнив — заготовка вишень і ранніх яблук на сушник.
І так непомітно підходили до основних жнив — хлібних. Цей процес важкий, трудомісткий і тривалий. Тоді не було сучасного сільськогосподарського знаряддя, а просте, примітивне, розраховане на людську та кінську силу. Я застав ще жатки-лобогрійки на кінній тязі, працювали її механізми — коса, мотовило. Жатка мала два спеціальних залізних сідла: для погонича і жаткаря, який вилами згортав із жатки укіс. Робота важка і безперервна, рухи виважені і точні. Не дай, Боже, неточності, підставишся під мотовило, можеш отримати удар по руках або по лобі. Пройшли покіс, жаткар, викрутивши налобну пов’язку, сідає на місце погонича, і навпаки.
А позаду, як у тій пісні: «А за жаткою в’язала снопи дівка молода». Пізніше з’явились жатки, які механізовано згортали укіс на стерню, але снопи в’язати не вміли. Снопи з поля везуть і скирдують біля місця обмолоту. Молотили молотаркою на паровій тязі. Люди тут ворушилися, як мурашки. Один обслуговував паровик, подаючи у топку солому, слідкував за паром і пасами передачі на маховиках агрегатів. Підвізники гарбою підвозили до молотарки снопи і подавали їх вилами на майданчик молотарки, там два чоловіки розв’язували і подавали у барабан, а він поглинав їх із глухим: «Жу-у-ух, жу-у-ух, жу-у-ух!», внизу інші відтягували обмолочену солому, а ще інші — підхоплювали і відсували далі. Як естафета. Намолот — на тік. Там теж примітивні агрегати, розраховані на людські руки.
Як і на молочарні, куди я носив здавати молоко. Там сепаратор — вище людського росту. Дві жінки, лицем до лиця, обома руками беруться за важіль-крутилку, приводять у рух, доводячи агрегат до необхідних обертів, дві інші — заливають у чашу молоко, і процес пішов: з одного лотка — вершки, з протилежного — відвійки. Потім міняються місцями. Подібне і на току. Тільки там віялка, і в рух приводяться вентилятор і решета, та відрами засипають зерно, яке дозовано в неї подається. І так день до вечора, день до вечора. Важкі, дітки, заробітки. Але ж хліб — усьому голова.
Потім до колгоспу доходило досягнення прогресу. З’явилися перші причіпні комбайни «Сталінець-5», до самохідних іще не доросли, приходила «черепашачими кроками» електроенергія. Дивимось у майбутнє.
А в домашньому господарстві до цього ще — як до Києва рачки. Іде мама на наряд, поведе мене до пшениці: «Оце до обіду щоб викосив. Дядя Ваня косу наклепав, гребінку прикрутив». Тут коси — обійдешся без роси. Над косою ще й гребінка з трьома зубцями, щоб солома у покоси лягала колоском до колоска. Я не богатир, коса не по дядькові, а по мені — семиручка, тому покіс не дуже широкий, зате рівний. Старався не брати широку полосу соломи, бо може не стати сили дотягти ручку до кінця, а це погано, доведеться докошувати, а це солома ляже по-іншому. Пройшов ручку, оглянувся — нормально. І так ручка за ручкою, утомившись, викосив. Глянув на свою тінь: ще й не обід. Нав’язав перевесел, виклав рядочком біля покосу — і до хати, бо скоро й по корову. Прибігла мама, корову здоїла, снопи пов’язала, бабуся її нагодувала, і на роботу: «А ти в мене сьогодні молодець!» — на ходу. Я — корову в степ, а сам — назад. Треба занести снопи у двір і з бабусею на причілку скласти у полукіпки і прикрити зверху соломою. Завтра все повториться.
А завтра пішло не по-моєму. Уже залишилося на декілька ручок, зайшов дядя Ваня. Подивився, взяв косу, попробував пальцем, чи гостра.
— Ти підмантачуєш?
— Підмантачую.
— Я підійду, не переживай.
Забрав нашу косу і пішов. Швидко повернувся зі своєю і докосив. Я тільки дивився, як у нього ловко і швидко виходить. Не косить, а грається.
— Завтра я тебе гукну, прийдеш — навчу, як правильно клепати.
А мама помітила — не мої ручки.
— Ти, що, розсоплився перед дядею Ванею?
— Ні. Сам прийшов. Завтра вчитиме клепати косу.
— Ну, добре. Вчися, поки є в кого.
Навчив, як правильно і легко держати на бабці косу, як при вільній руці лише легким замахом кисті по ній бити молотком.
— У тебе кисть отут, взявся за зап’ясток, повинна ходити вгору і вниз, як на кульках. І починай клепати з п’ятки до носика. Носик до кінця можна не доклепувати. Він не косить, а тільки набирає траву. І коли мантачиш, косу до руки не підпускай — біда буде. Ясно? Ну, йди.
А тьотя Варя дала мені два книша. Прийшов додому з косою, яку наклепав сам. Мама взяла її, попробувала пальцем чи гостра.
— Сам наклепав чи дядя?
— Сам.
— Значить, навчився.
І до бабусі:
— Ма, тепер і в нашому дворі свій клепач!
— І слава Богу.
— Еге ж. Хліб у дворі, колись обмолотим.
Знаю, те «колись» буде недалеко. Не любила мамка роботу надовго відкладати.
Прийшов час. На порі стало. Бабуся каже: «Ну, що, хлопче, гуляй не гуляй, а треба вистругати тік. Будем молотити». Бабуся командує. Лопата навиворіт і зістругуєш спориш. Полосу вистругав, бабуся: «Ну, хватить, а тепер отак». Поки окреслиться квадрат. Потім середину, і все. Бабуся замітає, покаже, де іще стругнути. Спориш — кроликам, їх тримали у неглибокій ямі, як правило, небагато.
Дно застеляли соломою, вичищали часто. Вони вириють нори і так живуть. Бувало, якийсь вириється — то лихо. Нашкодять на городі добре, не скільки з’їдять, як понадгризають. Ждеш ночі, повернуться у яму, виявлені нори позабиваємо.
Тік готовий. Молотили з мамою у два ціпи. Робота забарна й енергійна. Головне — не вийти з ритму, замах і удар був такий, щоб бич бив усією площиною по цілі. Збився з ритму, можеш отримати, як казала мама: по дурному лобешнику бичем, а від мами легенький, докірний ціпилном під зад і її коротке:
— Давай, починай!
За день намахаєшся добряче, а ця робота не одного дня. Закінчивши молотьбу, треба ще урожай довести до ума, провіяти, просушити зерно і — в засіки. Можна полегшено зітхнути, одна гора з плеч. Ми — з хлібом.

Відшуміли зелені і хлібні жнива.
Не спочине ні краплі село.
Що уродить, усе доведе до ума,
Бо зима запитає, де літо було.

ДАЛІ БУДЕ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *