Але ж це — було…

Євген ОПРИШКО

Продовження.
Початок — у №№ 36-37, 39-47, 49, 51-53 за 2021 рік, №1 за 2022 рік

  1. Спочатку попрацюй, а тоді уже танцюй!

Одного дня зрання до нас почали сходитися жінки, запнуті білими хустинами, з дерев’яними формами.
— Ага, — думаю, — гній ліпитимуть.
Корові літом зрідка підстеляли солому, весною, восени — частіше, а взимку — постійно, і вичищали. Гній складали у прямокутну купу, і так цілий рік. З того, що накопичилося, і ліпили так званий коров’ячий лампач. Моє завдання — щоб вода була. Старалися виконати роботу за один день. Процес простий. Форма-прямокутник 30×20 і висотою до 15 см. Дві жінки з лопатами і вилами відрізають від купи гній і подають формувальницям, які, змочивши форму, якомога щільніше заповнювали її гноєм. Наповнену форму несуть до місця її кладки і звільняють. І так копиця зменшується, а двір наповнюється плитками. Тьотя Маруся і бабуся куховарять. Нехитре сільське меню: борщ, тушкована картопля з качатиною, якщо дозріли, або курятиною, як на празник, а огірки, помідори — свої, а тьотя Варя і тьотя Мотя книшів напекли. Обід — тільки борщ і салат, щоб не переїдати і не розохотитись до роботи, води напилися — і гайда до гною.
А я думаю, мотнуся у садок і яблучок принесу. Побіг. На яблуню — і наметав пазуху. А зліз прямо до сторожів. У душі холодком війнуло: «Вони ж по той бік ловлять, а це — прямо коло хутора з батогами через плече».
— Що, зануда, попався!
Стою, тільки сльози з очей.
— Ти чий?
Мовчки здвигнув плечима.
— Яка фамілія, — і висмикнув із-за пояса сорочку, яблука посипались на землю.
— Опришко. Дома гній ліплять, думав тіткам принести яблучок.
Вони переглянулися.
— Це твоя мати Ліна Дмитрівна?
На знак згоди кивнув головою і сказав:
— Була.
— В тебе мати золота була — учителька, а ти крадеш. І що нам з тобою робити?
Схрестивши на грудях руки, втягнув голову у плечі, обернувся до них спиною і закляк, очікуючи, як батіг опече спину. Тихо. Озирнувся — а вони пішли від мене. Зібрав яблука і швиденько додому, забігши до води, сполоснув очі. Приніс яблука. Жінки схвально защебетали.
— А ти молодець!
Бабуся покликала: «Іди пообідаєш, тобі борщику насипати?» Який борщ, коли тут картопля і шматок м’яса-прядива, грудка!
До вечора робота закінчена. Купи нема, майже повний двір у плитах гною. Тепер головне частіше перекидати, висушити і скласти. Плити гною не складали щільно. Тут своя наука. Головне, щоб між плитками гуляв протяг, бо стояти тим укладкам в погоду чи негоду до нового ліплення. А поки що жінки чепуряться, готуються «руки мити». Сміються, цебенять, куховарки вештаються, вони їм допомагають. З’явилась і чвертка з горілкою. Казан борщу готовий ділитися з ними своїм багатством. На столах помідори та огірки, змащені олією та цілі, зелена цибуля, нарізане сало, пиріжки, сметана. Ех! Спочатку попрацюй, а тоді уже танцюй! І дядя Ваня, йдучи з роботи, зайшов.
— Чого хоч тебе сюди приперло? Твоє тут не засипалось, — тьотя Варя йому.
— А ти, старенька, уже й заметала, — у тон їй дядя. — Степанівно, та ми ж не чужі люди.
І намірився додому.
— Йване, ти обидився чи що? — до нього бабуся.
— Та ні. Я зараз, — і пішов.
Прийшов з гармошкою. А я з нею — у хату, поцигикати.
— Йване, ти показав би що-небудь, — колись бабуся йому.
— Кеба є, сам колись пойме, що куди смикати. Старого коня дорога додому приведе.
— Та йому ще до старого коня…
Федір Якович прийшов, меду свіженького приніс.
— О-о-о. горілка з медом — ноги під стіл, а морду в корито, — хтось сипонув.
Дядя Ваня забрав гармошку, і я за ним, та й поліз на яблуню, затих: будуть співати. Приїжджала і Люба з Лашків на велосипеді. Допомогла, поїла і поїхала. Додому треба. І хтось затяг:
— Ой, гиля, гусоньки на став…
Її підхопили інші, і пісня полонила вечір, звучала вона, немов колискова рожевому сонцю, яке ось-ось ляже спати. Не одна ще пісня ночі ложе стелила. Навіть «Карапета» станцювали і зазвучало закличне: «Вип’єм за Родіну, вип’єм за Сталіна, вип’єм і снова нальйом». Цокотів пустий посуд, жінки допомагали зносити, і все стихло. Завтра бабуні буде що робити.
Сьогодні мама корову пізно доїла. Кумедно було на корову дивитися, як я її пригнав з паші, хотіла швиденько до води, а у дворі щось не так. Стала, як укопана, голову нахилила, нашорошила вуха і здивовано дивиться. Потім понюхала повітря, мотнула головою, задньою ногою брикнула і пішла за мною до проходу. Нічого. Два-три дні і звикне, вона розумна.

  1. У клуб… У клуб… У клуб…

Клуб у селі кінця 40-х і у 50-ті роки дійсно був центром людського дозвілля. Світла і радіо немає. Домашні посиденьки для душі мало давали. Ну, посиділи, погомоніли, посміялися для настрою, навіть поспівали тихенько проти ночі — та й годі. Та на душі все-таки ставало трохи легше.
Клуб — інша справа. Скільки я пам’ятаю, ним завідував Федір Платонович. Душа клубу. Людина, як на мене, з особливою енергетикою, завжди веселий, комунікабельний, до кожного міг знайти підхід. Крім того, грав на гармошці і гарно писав плакати. Як кажуть, і жнець, і швець, і на дуду грець.
На вогник сходилися люди середнього, молодшого покоління і молодь. А молоді в селі було багато. Коли жінки обходилися посиденьками, то мужики і до клубу забігали. Якщо вдома — каганець, який коптив і освітлював стелю та навколо себе, розкидаючи загадкові тіні, то в клубі — лампи зі стеклами. Заходили до клубу: довгий коридор по фасаду, наліво — бібліотека, направо — велика кімната зі столами, на яких — підшивки газет, журнали, за вільними грали в шахи, шашки, інколи і в доміно, в карти — ні. З неї — вихід до «кабінету» завклубом з реманентом, без якого в роботі не обійтись. За коридором зал зі стовпами, які підтримують сволок, невелика сцена, позаду — кабінки для голосування. На долівці звичайні довгі лави. Люди згуртовувалися, співали, створювали ансамблі. Але Платонович більше придавав уваги п’єскам. В одній із них я грав роль хлопчика, а моєю «мамою» була Поліна Пимонишина.
Привозили і кіно. Перед клубом гудів двигунець переносний, що давав струм, одна лампочка освітлювала фасад. Кінопроєктор виставлявся у залі, на сцені — екран 3×3 м. Спершу фільми були на малих бобінах, тож у фільмах були паузи під час заміни бобін, кілька хвилин — і знову кінопроєктор потріскує за спинами глядачів. Пацанів не пускали, хіба що проскочиш непоміченим і заховаєшся у кабінках. Не вдалося — обліпимо вікна і дивимось. Пам’ятаю кіно «Броненосец Потемкин». Коли на екрані з’явилося чорне гирло гармати, націлене в зал, люди шарахнулися, кожен у свій бік, хто впав, а лавочки загуркотіли на долівку. Фільм зупинився, і кіномеханік: «Спокійно! Це ж кіно. Малюнок на екрані. Чого ви повсиралися?». Люд отямився, почали наводити порядок, знову повсідалися. «Поїхали далі?» — «Давай, трясця б йому в пупа!». Виходили з гомоном і сміхом. Коли на екрани вийшов «Тихий Дон», дивилися всім селом. Кінопроєктор винесли надвір. Вечір був літній, тихий, погожий. Проєктували прямо на стіну клуба. Дивилися стоячи, тісним гуртом. Декілька днів село гуло від вражень. І звучали над селом пісні, що припали до душі, з побачених кінофільмів.
А постійно в клубі були танці. Без оголошень. Зійшлося багатенько люду — і танці під гармошку, добре, що доморощених гармоністів вистачало: Іван Стрижак, Іван Тригубенко, а серед них виділявся Володька Ярошенко. Молодь часто збиралася біля нової греблі чи ставка: сміх, жарти, танці, енергія б’є джерелом, а над ставом мелодійним туманом розливається гармонь.

  1. Політає метеликом літо й заблукає у нетрях осінніх

Природа на землі — у вічній круговерті. Одна пора відшуміла, друга вже на порозі. Літечко відтеплилось, відгриміло грозами, відкипіло зливами. Настає примхлива, урожайна, відповідальна для селянина, справді золота пора.
Вогненні стріли з-під склепіння
Несуться стрімко слід у слід,
Пронизують небесний лід
Під зір тремтливе миготіння.

У день Господнього Преображення
Дзвенить так милозвучно мідь,
Прийма всепрощний стиглий плід
Освяту і благословення.

А сильні крила — це потреба,
Бо скоро вже летіти треба,
Грядущий час покличе в путь,
Хмарки до осені пливуть.
Прощальний марш на всеньке небо
Баяни літа виграють.
Огірки, помідори різних сортів, капуста середня, пізня, картопля і сад — основні культури, які достигають від ранньої до пізньої осені. Зібрати і вивезти у заготконтору до Лутовинівки. Але кожного року певну площу відводили під баштан. Урожай із поля звозили у комору, перебирали, тоді вантажили у безтарки огірки насипом, а дуже гарні — в ящики. На другий день — у заготконтору. Там приймальник, глянувши на заповнення тари, з досвіду, на око визначав вагу, а ящики переважували. Якраз цілого дня вистачало на дорогу в обидва боки. За це писали нам кожному по півтора трудодні. Мої писалися мамі.
Коли доїжджали до повороту на Пригарівку, їхали полівкою біля лісосмуги на Панасівку, з неї — до Курган-могили Громової і в Лутовинівку, так було ближче. Але головне випробування — це спуститися з гори в Лутовинівку. Коли було три безтарки, а коней не вистачало, запрягалися воли. Тоді в дорозі коней стримували, а волів погейкували, бо їхали вервечкою. Стримати згори скотину важко, але стримували і «черепашачим кроком» спускалися. Потім придумали шести-гальма, якими фіксувалися колеса, і навіть з гори тягли юзом.
Городину в ящиках відвезти на станцію — полуторка Івана Мусійовича, водія-фронтовика була «на мазі», і за день робили дві ходки. Кожна оцінювалася 0,75 трудодня. Зате було веселіше і цікавіше — на машині ж. Капусту теж возили машинами. І так натруджені осінні деньки ішли на відпочинок, нові приходили їм на зміну, прямуючи до зими.
Настала пора заготівлі на зиму. У колгоспі на трудодень протягом року давали все, що родило і перероблялося. Були свій млин, олійниця, у бригаді №2 — пилорама механізована, що прийшла на зміну ручній, яку називали лісопилкою. На трудодні давали олію, макуху, борошно, висівки, навіть кавуни і дині. Як зібрали баштан, для пацанів особливо, та й дорослих наставала пора дозбирування. На баштан був вільний доступ. Збирали придатні залишки: кавунці-рябчики і білошкірі для засолювання і поїдку, а найбільше — диньки «колгоспницю» і «дубівку», навіть зеленкуваті, влежаться, хоч і на зуб тверденькі, зате лежать довго, а все солодкі та смачні.
А дома йде соління огірків, помідорів, яблук, капусти. Коли мама квасила капусту, на дно бочечки клала житню солому, далі — невеликі головки начетверо, до кінця не дорізані, до них потім як доберемося — смак особливий, листочки на зубах не стільки хрумкотять, як риплять. Потім шар шаткованої капусти, шар яблук «пепенки», знову капуста і так — до кінця, добре товче. Зате зимою, змиваючи квашенину, як принесе хрумкучих огірочків, помідорів, кавунця, яблук, капусти — по хаті запахне літом, свіжою олією і картоплею вареною, печеною, тушеною — м-м-м… Пишу, і слина котиться. Особливо смакували яблука.
Але повернімося до осені. Збирання картоплі. Пам’ятаю її на полі біля Мармурів. Робота трудомістка, бо механізації не було. Лопата — і все. Одні копають, другі збирають, змінюючись. Не один день триває ця тяжка робота. Але до останнього дня збирання готувалися заздалегідь. Ми з хлопцями теж не гуляли. У лісосмугах назбираємо сухих гілок, з пастівника наносимо сухих кізяків, соломи, а хто й з дому принесе. І ось: «Бабоньки! Завтра руки миєм. Трохи оставим на завтра, швиденько впораємося — і капут!» На другий день і бригадир тут: «Хлопці, ви не займайте репаників, а огірки беріть — які на вас дивляться!» З репаників збиратимуть насіння для майбутнього урожаю. Ми назбираємо огірків, помідорів. Закінчили. Від Мармурів принесли води: і справді руки миють, а до вогнища, коли набралося жару, заклали картоплю. Приїхав Глова, бо запросили. До вогнища нанесли, розклали рядком картопляне бадилля, щоб не на голу землю сідати, вибрали однакових, рівненьких огірків, зрізали вершки, вибрали з них середину — «стопарики» готові, горілочка прикопана, тільки «пробки» з кукурудзяних качанів виглядають, усі відра — рядком догори дном стали, а тут і картопля спеклася, гаряча та смачна… Під легеньким свіжим вітерцем, просто неба, у степу, на картоплищі довгоочікуване «миття рук» набирало оберти. Під короткі, прості тости і загальний гамір натруджені руки піднімали огіркові «стопарики». Ху-у-ух. Іще одна гора з пліч.
А в степу ще огірки, помідори, капуста, яку рідко возили в заготконтору підводами, в основному — машинами. А руки вже помили. Григорович: «Так, бабоньки, завтра дома пораєтесь, а я вам ще й палички поставлю. Славно потрудилися!» Цигарку через губу, примруживши око, — та й покрутив педалями. Від Мармурів до Криму дорога недовга — з кілометр, полівкою біля лісосмуги, і «бабоньки» інколи, весело перемовляючись і співаючи, тихенько дибали до домівок. Нечасто мелодійний спів лоскотав листочки її дерев. Дійшли до Білоусьчихи, зупинились, а котрась: «А давайте іще одну затягнемо!» — «Можна й заспівати!» — у відповідь. У кінці хутора пісенний вернісаж. Стоять колом, лопати штиком на дорозі, а руки на держаках лопат, ніби за них тримаються, і співають щиро, від душі. Не кожного дня душа співає, а біля ніг, прикриті хустинами, відра… У них гостинці домашнім: печена картопля, молоденькі огірочки і м’ясисті, аж солодкі, помідори…

(ДАЛІ БУДЕ)

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *